Василь Биков - Мертвим не болить

Биков міг би сказати словами Кобзаря: «І золотої, й дорогої мені, щоб знали ви, не жаль моєї долі молодої...» «Добре згадувати про приємне,— каже Василь Володимирович.— Ось Твардовський не любив своєї молодості. Він не любив згадувати про юнацтво, а я — про дитинство...» Найтяжчими спогадами оповиті тридцяті роки. «Чи не в 32-му році це було? Щовечора ходить батько на сільські збори. Збори, збори до ранку. Ми ще спимо, та я чую і раптом прокидаюся від того, що голосить мати. Я в дитинстві був дуже чутливий до її настрою: як добре було, коли вона весела... А коли настрій її погіршувався,— я це завжди відчував, реагував, як барометр,— відразу це відбивалося і на моєму настрої. Так ось раптом плаче мама. Такого не було ніколи, навіть коли щось між нею та батьком і відбувалося, вона просто мовчала. А тут — давиться сльозами, ридма ридає. Я, пам'ятаю, прокинувся, підхопився. Виявляється, вчора організували колгосп, і сьогодні, значить, вранці приїхали та із засіків, із кадібців, із комори забрали все насіння. А це приблизно був березень, скоро сіяти. І чим дітей годувати, що самим їсти? Сидить батько похнюпившись. Ну ось із цього і почалося... Їли, але що? Трохи бульби було, замішували з травою. І так харчувались протягом багатьох років. Земля неродюча, урожаї погані. Батько ж із мамою працювали щодня. А приносив батько на трудодні півмішка. Це все, що він заробляв за рік. А ще ж поставки, податки... Пам'ятаю: батько розвиває пута, кінські пута розкручує, тому що здавати треба було куделю...»

Розтривожена пам'ять Василя Володимировича вихоплює з тих давніх років ще один не менш значущий і трагічний епізод: «Сім'ї вивозили, цілі родини, пригадую, це було восени. І ось хлопчик, з яким я вчився, не пішов до школи, я пішов його провести. Їх там садять на підводи, він і каже: «А зі станції ми поїдемо поїздом». І мені зробилося так заздрісно, чому це мого батька не розкуркулили. Я б також поїздом поїхав !.. Так хотілося чогось незнаного, радісного, бо дома що? Повернешся ввечері зі школи, темно, гасничка на столі ледь блимає. І взуття немає, і одягнути нічого. Латані-перелатані штани. Ось воно, те дитинство». Кінець тридцятих років таки приніс Василю Бикову кілька місяців радісного навчання в художньому училищі. Але, як розповідає він сам, «у 1940 році відмінили стипендію, постановили платити за навчання. Спробував протриматися на випадкових заробітках, малював вивіски і т. ін., але ні, довелося повернутися в село. Через деякий час знов подався в світ, на цей раз — у фабзайці. Знов до Вітебська. Провчився зиму, весну, набув професії бетоняра, арматурника. Послали на Україну, в Шостку».

Саме тут, на українській землі, зробив Василь Биков свої перші кроки трудового самостійного життя. Лише перші кроки, бо невдовзі наші народи обпекла новим, ще не звіданим болем Велика Вітчизняна війна. Сімнадцятирічний хлопець з Білорусії разом з усім місцевим населенням копав протитанкові рови, допомагав на оборонних роботах; потрапив він до армійського інженерного батальйону. Василь Биков захищав Україну від гітлерівського нашестя в перші місяці війни, він прийшов на її землю знову, визволивши Саратов, Воронеж, Сталінград. У січні 1944 року В. Биков брав участь у визволенні від фашистського ярма сіл і містечок степової України. Лейтенантом на передньому краю військ Другого Українського фронту Василь Биков відбивав танкові атаки на засніжених кукурудзяних полях під Кіровоградом. Це тут його було тяжко поранено. Це звідси його мама одержала похоронку на сина, помилкову, на щастя. Це тут, під Северинкою, на обеліску над братською могилою викарбувано — теж помилково, на щастя,— ім'я Василя Бикова.

Роман «Мертвим не болить», мабуть, найбільш автобіографічний твір письменника, що вийшов з-під його пера ще чверть століття тому. Довгий час замовчувався або шельмувався цей трагічно-правдивий твір. Російський переклад роману побачив світ у «Новом мире» в 1966 році, ще за славних часів редагування часопису О. Твардовським. В українському перекладі твір виходить тільки тепер. У романі зображено сторінки війни, які пов'язані з трагічними боями під Кіровоградом, і всім тим, що довелося пережити і побачити їхньому безпосередньому учасникові Василю Бикову: героїчну самовідданість, бойову звитягу, силу людяності — і підлість, обмеженість, кар'єризм, бездушність і бездуховність. І смерть. Герою роману поталанило: він усе-таки залишився живий. У творі «Мертвим не болить» є рядки подяки за чудом врятоване життя — долі, золотим рукам лікарів і щиросердності простої української селянки з Кіровоградщини. «...Найперше кланяюся, — пише автор, — тітці Марії. Це вона, самотня, похилого віку селянка не дала мені зійти кров'ю і замерзнути. Її руки найперше затримали в мені вбогі рештки життя, хоч це було непросто і майже безнадійно.»

Василь Биков вижив у тій пекельній війні, щоб з не меншою мужністю жити і працювати в мирний час. Гіркий досвід воєнного лихоліття водив пером письменника, коли він писав усі свої твори. Бо вважав, що книжки про минулу війну повинні дати нам «нагальний, якого не можна відкласти, життєво необхідний, дуже потрібний, настійний, пекучий урок», перекидаючи місток у майбутнє, вони «застерігають від безлічі помилок у споконвічній боротьбі зі злом».

У одному своєму інтерв'ю В. Биков зазначав, що він як письменник виходить «у своїй прозі з найелементарнішої тези Толстого, яка, якщо її дещо перефразувати, така: про війну, якою б трудною вона не була, треба писати правду, причому всю правду, якою б вона не була гіркою. Правда в гуманістичному мистецтві завжди однозначна і несе людству тільки добро».

Однак правда потребує сміливості не тільки від того, хто її виголошує, але й від тих, кому вона адресована, кому належить її вислухати і прочитати. Сьогодні ми з болем констатуємо, що протягом довгих десятиліть наш народ відучували реально сприймати дійсність. Масове одурманення людей щодо вчорашнього і сьогоднішнього дня підсолоджувалося обіцянками давно вимріяного народом щасливого соціального майбуття.

Виховання нової свідомості, нового післявоєнного почуття патріотизму здійснювалося примусово-оперативно. Помилково-неправильними були і форми, і методи, і наслідки такої роботи. Щодо письменницької праці, то мужність, принциповість у показі трагізму війни трактувалися як прямий вияв антипатріотичності. Особливі проблеми виникали у зв'язку з цим у возз'єднаних перед самою війною з Радянською державою землях Західної України та Західної Білорусії. Василь Володимирович у післявоєнні роки жив у старовинному і дуже гарному західнобілоруському місті Гродні. Частина населення міста, що була особливо наелектризована догматизмом, не хотіла сприймати правдивого слова письменника, всілякими способами створюючи атмосферу конфронтації і відчуження. Ще й офіційні вказівки на це скеровували. Ще й центральна