Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

— Почекай, Петько, згодом розберешся. Ти краще скажи (це вже до Олексія), довго ще нам тут гнити, не знаєш?

— Недовго, — сказав Олексій, — незабаром вдаримо. Нечипоренко хіба даремно приїхав? Це, брат, сила!..

Цяця намагався ще щось пояснювати, але його вже не слухали. Всі присунулися до Олексія. Він узявся розписувати Нечипоренка: в нього, мовляв, ціла дивізія на Тираспольщині, однієї кінноти трохи не півтисячі табель, а на хуторах поблизу Парканів заховано цілу батарею польових гармат… Він говорив усе, що спадало на думку, аби відволікти увагу бандитів.

Коли через кілька хвилин він глянув туди, де стояв Цяця, Петька вже не було. Разом з ним зник бандит у козачих шароварах…

І тоді Олексій зрозумів, що помилка, припущена ним, непоправна. Хіба багато треба, щоб зчинити паніку серед бандитів! У катакомбах у Цяці, звичайно, немало приятелів, які йому довіряють. Досить Петьку сказати, що Олексій йому підозрілий, і вся зграя прийде сюди з'ясовувати, хто він такий. А коли при цьому згадають, що під час пожежі на елеваторі Олексій був з Микошею, якого тоді вбили при досить загадкових обставинах, то викрутитися вже буде неможливо! А згадають же, неодмінно згадають!..

Він говорив і говорив, вигадуючи все нові подробиці «бойової могутності» Нечипоренка, а серце важко калатало в грудях, і кожен його стук віддавався в голові: «Усе… кінець… усе…»

Потім думки попливли рівніше. Якщо вирватися з цієї печери, то ще є надія втекти, шмигнути в якийсь боковий тунель. Не солодко буде потім у кромішній темряві шукати виходу з катакомб, але це вже дрібниця…

До нього підійшов галичанин.

— Іди до батьків, кличуть, — сказав він.

«Ось воно… — подумав Олексій, відчувши, як його обсипало жаром. — Цяця вже доповів!..»

Він оглянувся. В голові промайнуло: «Цього, що з гвинтівкою, збити і в тунель!..»

Він одразу ж відкинув цю думку. Вийде він звідси чи ні — провал операції все одно на його совісті. «Ні, зволікати… зволікати до останньої секунди!..»

У ніші біля столу, за яким сиділи Вакульський, Дяглов, Нечипоренко, Петька Цяці не було.

— Ти більше не потрібен, — сказав Дяглов, як тільки Олексій підійшов до них. — Полковника ми самі відправимо.

— Єсть… — хрипко відповів Олексій. Прочистивши горло, додав: — Побажаю доброго здоров'я.

Нечипоренко подав йому руку:

— До побачення!

Проводжати Олексія пішов високий, похмурого вигляду ротмістр із шрамом поперек лоба, в шинелі наопашки — його тут називали комендантом.

Як тільки вони вийшли із штабу, Олексій засунув руку в кишеню і стиснув рукоятку браунінга. Другою рукою він раз по раз торкав стіни тунелю, відшукуючи бокові ходи, куди в разі небезпеки можна було б звернути.

Комендант, згорбившись, ішов попереду.

Першу печеру вони поминули щасливо. Тут уже спали. Тільки голий по пояс днювальний при світлі каганця вибирав з сорочки паразитів.

Потім вони поминули другу печеру. Згодом третю, четверту…

Цяці ніде не було.

Нерви в Олексія були такі напружені, що коли б хтось з'явився з бокового проходу, він би, певно, почав стріляти.

Але ніхто не з'являвся. Глуха, закам'яніла тиша залягла в тунелях, і тільки поблизу жилих печер її порушував неголосний говір, хропіння або сонне мурмотіння.

В останній печері бородатий унтер доповів ротмістрові, що все гаразд.

— Хто-небудь є зовні? — спитав той.

— Так точно, Івашкін і Яроха.

— Виведи цього і скажи, щоб пропустили.

— Слухаю, вашблродь.

Комендант знехотя козирнув Олексієві і пішов назад. Світло ліхтаря померехтіло в тунелі, розсіюючись на нерівностях стін, і згасло.

— Гайда якнайшвидше, — сказав Олексій унтерові. — Ніколи мені!

Він ще боявся повірити, що вся ця пригода з Петьком Цяцею скінчилася для нього щасливо. Треба було ще поминути кар'єр. Можливо, там чекають?..

Унтер пішов уперед, зупинився біля входу і гукнув:

— Ей, Яроха, пропусти тут одного. Чуєш?

— Нехай іде, — обізвався з кар'єру невидимий Яроха.

Стрімкі, з оббитими сходинками східці лишилися позаду. Чисте, свіже, настояне на полину і чебреці повітря освіжило легені. Все було на місці: місяць, бур'ян, оксамитна нічна темрява, прорізана срібним павутинням зоряного світла, така несхожа на сморідну темряву катакомб!

І все ж тільки відійшовши метрів за триста від старої каменоломні, Олексій розтиснув пальці і випустив рукоятку браунінга.

Але одразу ж знову схопив її. Його раптом стиха назвали по імені:

— Сивий?

Голос пролунав збоку і звідкись знизу, наче той, хто говорив, лежав на землі.

Олексій зупинився, затамувавши подих, висмикнув з кишені руку з браунінгом.

«Ось де вони! Ну, тут буде трохи легше!»

— Я питаю: Сивий, чи що? — повторив голос.

Олексій обережно промовив:

— Ну, а коли Сивий, то що? — і, пригнувшись, швидко відступив убік: могли вистрілити на звук.

— То йди ж сюди!

— Куди це «сюди»? — і знову крок убік.

— Іди, не бійся, та не здумай палити! Привіт тобі буде від Максима…

Так несподівано й дивно пролунав тут чекістський пароль, що Олексій навіть здригнувся. «Свій?! Чому?..»

— Та йди ж ти скоріше! — підганяли з темряви.

І Олексій пішов.

— Ліворуч бери, — командували йому. — Ще лівіше: тут ями скрізь, в'язи звернеш… Стій, посвічу.

Тепер голос пролунав майже біля самих ніг.

Спалахнув вогник. Попереду була яма. В ній стояв чоловік із сірником у руці.

— Лізь сюди, — сказав він, — тут неглибоко.

Спершись на край ями, Олексій стрибнув униз. Вітерець, піднятий ним, загасив сірник.

— Ну, здоров, — сказав чоловік, який стояв перед ним.

— Ти хто? — спитав Олексій.

Палець його занімів на спускові браунінга.

— Хто б не був, а з тебе, брат, відро горілки, на менше не згоден!

— Та хто ж ти, чорт забирай?!

— Ім'я потрібне? Ну, називай Сашком…

«Сашко! — згадав Олексій. — Розвідник, про якого говорив Олов'яников».

— Он воно що! — сказав він. — Чув…

— І я про тебе. Виходить, можна вважати, давні знайомі. Зараз покажусь, — може, впізнаєш…

Він чиркнув сірником, підніс до обличчя, і Олексій побачив кирпатий, вкритий ластовинням ніс і усміхнені очі білявого хлопця в козачих шароварах, який зник разом з Цяцею.

— Ти?

— Я. А що, не подобаюсь?

— Ні, нічого… А Цяця де?

— Он твій Цяця. Почив у бозі.

Прикривши вогник долонею, Сашко посвітив на дно ями. Там, витягнувшись, обхопивши голову руками, долілиць лежав убитий бандит.

— Це ти його… так?

— А то хто ж, ти, чи що? — з раптовим роздратуванням промовив Сашко і кинув догорілий сірник. — Щаслива твоя зоря, парубче, що я трапився поблизу, зараз ти б зі мною не розмовляв!.. Тютюн у тебе є?

Вони скрутили по цигарці. Сіли на камені. Жадібно й глибоко затягуючись, Сашко говорив пошепки:

— Тебе я одразу впізнав: Інокентьєв, не шкодуючи фарб, розмалював