Елізабет Костова - Історик

Вони довго розглядали мене, і я з жахом усвідомив, що вони ніби впізнали мене, що вони знали, хто я такий і тепер оцінювали мене. Шурхнули кущі, і вийшов великий звір, подивився спочатку в один бік, потім в інший, після чого зник у темряві. Це був величезний вовк; у тьмяному світлі я побачив його кошлату шерсть і масивну голову всього лише на мить, поки він не пішов з руїн і не зник.

Я знову ліг, не наважившись розбудити Георгеску. Небезпека, здавалось, минула, але я все одно не міг заснути. Знову й знову, принаймні у своїй уяві, я бачив ті пронизливі очі. Напевно, я все-таки заснув, але раптом почув звук удалечині, він насувався на нас із темного лісу. Потім мені стало надто страшно, щоб залишатися під ковдрою, я знову підвівся і пішов крізь зарослий двір, щоб подивитися за стіну. Один крок залишався до прірви в Арджес, але ліворуч від мене був не дуже крутий спуск, укритий лісом, звідти я почув бурмотіння багатьох голосів і побачив світло, схоже на вогні табору. Мені стало цікаво, чи заходять цигани в цей ліс. Я вирішив запитати про це вранці у Георгеску. Ця думка ніби розбудила його. Мій новий друг раптом з’явився поруч зі мною, шаркаючи ногами після сну.

— Щось сталося? — він поглянув униз.

Я показав у бік вогнів:

— Це можуть бути цигани?

Він засміявся:

— Навряд це надто далеко від цивілізації, — він позіхнув, але погляд, я побачив при світлі нашого багаття, яке догоряло, був ясним і бадьорим. — Хоча цікаво — ходімо подивимося.

Мені зовсім не подобалась ця ідея, але за кілька хвилин ми взулися й почали обережно спускатися схилом туди, звідки чувся звук. Він ставав дедалі гучнішим, то падав, то підвищувався. Моторошна модуляція — це не вовчі голоси, подумав я, а людські. Я намагався не наступати на гілки. Раптом побачив, як Георгеску потягнувся до кишені: у нього є пістолет, подумав я з полегшенням. Незабаром ми вже бачили світло від багаття крізь гілля дерев. Мій друг дав мені знак пригнутися, а потім припасти до землі під кущем поруч із ним.

Ми підійшли до лісової галявини, на якій — це неймовірно — було багато чоловіків. Вони стояли навколо багаття у два кола, дивились на полум’я й співали. Один, мабуть, був їхнім ватажком, він стояв у центрі ближче за інших до багаття. Як тільки їхній спів досягав найвищої точки, вони підносили вгору пряму руку на знак вітання, а потім опускали її на плече того, хто стояв поруч. Їхні обличчя від багаття були жовтогарячого кольору і здавалися серйозними — ніхто не посміхався, їхні очі блищали. На них була якась уніформа: темні куртки на зелених сорочках і чорні краватки.

— Що це? — прошепотів я, звертаючись до Георгеску. — Що вони співають?

— Усе для батьківщини! — прошепотів він мені на вухо. — Поводьтесь тихо, інакше нам каюк. Гадаю, це Легіон Михаїла-архангела.

— Що це таке? — я намагався тільки ворушити губами.

Важко було уявити щось менш ангельське, ніж ці кам’яні обличчя й міцні витягнуті руки. Георгеску подав мені знак повертатися, і ми тихо відповзли в ліс. Але перш ніж ми повернулися, я помітив рух на іншому боці галявини і здивовано розгледів високого чоловіка в мантії. На мить світло багаття осяяло його темне волосся й бліде обличчя. Він стояв за колом чоловіків в уніформі, з веселим виразом на обличчі — мені навіть здалося, що він сміявся! За мить його вже не було видно: мабуть, зник серед дерев, а Георгеску потягнув мене нагору схилом.

Коли ми благополучно повернулися до руїн, — дивно, але тепер це місце здавалося безпечним у порівнянні з тим, що ми бачили, — Георгеску сів біля багаття і з полегшенням закурив люльку.

— Господи, друже, — видихнув він, — це міг бути наш кінець.

— Хто вони такі?

Він кинув сірник у багаття.

— Бандити, — коротко сказав він. — Їх ще називають Залізною вартою. Вони ходять по селах у цій частині країни, забирають молодих людей і виховують у них ненависть. Вони особливо ненавидять євреїв і хочуть звільнити від них світ. — Він глибоко затягнувся. — Ми, цигани, знаємо, що там, де вбивають євреїв, циганів теж знищують. А потім і багатьох інших людей.

Я описав дивну постать, що побачив за людьми.

— Звичайно, — пробурмотів Георгеску, — вони приваблюють своєрідних шанувальників. Мине небагато часу, і кожен чабан у цих горах вирішить приєднатися до них.

Ми не відразу змогли заснути, але Георгеску запевнив мене, що легіон не буде сходити на гору, якщо вони вже почали проводити свій ритуал. Мені вдалося трохи подрімати, я полегшено зітхнув, бо в орлиному гнізді світанок настає рано. Було тихо, туман ніяк не сходив, вітру не було, і дерева стояли нерухомо. Як тільки стало досить світло, я обережно пішов у бік напівзруйнованого склепу, до каплиці, щоб обстежити сліди вовка. Вони мали залишитися біля каплиці, великі й важкі на землі. Дивно було те, що сліди йшли тільки в один бік, від каплиці, просто з темної опочивальні склепу, більше не було ніяких слідів, по яких можна було б зрозуміти, як вовк зайшов туди. Може, мені просто не вдалося побачити його сліди в підліску за церквою? Я думав про це ще довго після сніданку, потім зробив кілька начерків, і ми стали спускатися з гори.

І знову я змушений зупинитися, надсилаю тобі із цієї далекої країни свої найтепліші побажання…

Россі.

Розділ 47

Мій любий друже!

Я не знаю, що ти подумаєш про це дивне однобічне листування, коли воно дійде до тебе, але мені доводиться продовжувати, хоча б тільки для того, щоб не переривати запису. Учора ввечері ми повернулися в село на Арджес, із якого почали свою подорож у фортецю Дракули, Георгеску поїхав у Снагов, міцно обійнявши мене, стис мої плечі й висловив побажання зустрітися коли-небудь знову. Він був чудовим гідом, мені, звичайно ж, бракуватиме його. В останній момент мене мучили докори сумління, бо я не розповів йому все, про що довідався в Стамбулі, але не міг порушити свого мовчання. Все одно він би не повірив у це, тому я відчував, що мені не слід застерігати його від невдач, доводячи правдивість моїх слів. Я добре міг уявити, як він щиро розсміється, похитає головою, звинувачуючи мене у багатстві уяві, адже він — учений.

Він умовляв мене поїхати з ним у Тирговісте, але я вже вирішив залишитися тут ще на кілька днів,