Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Твоє настирливе спонукання перебратися за місто збурило мої почуття, тому що цілком природно для будь-кого в моєму становищі прагнути чимдуж утекти від усіх невдач і почати заново в ідилічних умовах. Але потім втрутився здоровий глузд, і я знову розсердилася на тебе. Ти хоч уявляєш, як зараз виглядає замістя? Ти газети взагалі читаєш коли-небудь? (Риторичне запитання — я знаю, що ця прикра звичка є тільки в мене.) Замістя — це пустище закинутих заводів, збанкрутованих ферм, пристанище для безробітного бозна-відколи люду, потворних супермаркетів і комісійних крамниць. (Слухай, цікаво, може, в тих супермаркетах ще лишився запас якихось шоколадних ласощів. Оце була б заохота...) АМІК заплатить тобі чималу суму грошей, але ж не мільярди, а нам, щоб улаштуватися на новому місці, потрібні саме мільярди. У сільській місцевості ще лишилися мальовничі безпечні куточки для середнього класу, де, я впевнена, нашій дитині буде значно краще зростати, ніж тут, у місті, але ціни там просто захмарні. А якщо наше дитя опиниться в якійсь Богом забутій глушині, де половина населення алкоголіки або наркомани, а в школах — лише невдахи й малолітні злочинці, то хіба ж так буде краще? Ти кажеш: лишімо все в Божій волі, але хто буде насамперед вирішувати, чи переїжджати? Ти.

У будь-якому разі, хай як би мене не засмучувало те, що відбувається в лікарні, у мене досі залишаються там зобов’язання, і мені здається, я досі можу там чимось допомогти. До того ж я боюся, що коли покину цю роботу, то не зможу знайти ніякої іншої, адже економіка падає, а рівень безробіття летить угору.

До речі, про лікарню. За кілька днів мені вже повертатися до роботи, і — на, маєш! — мені приходить лист від Ґудмена[55]. Я вже вкотре мушу повторити, що ще ніхто ніколи за весь час існування людства не мав такого невідповідного його натурі прізвища і що це просто злочин, коли така людина розпоряджається бюджетом лікарні. Хай там як, а цей лист — фактично погроза. Він згадує про найяскравіші випадки, коли я виступала на захист прав пацієнтів, і натякає, що «за теперішніх обставин» наша лікарня не може собі дозволити витрачати «непропорційну кількість» коштів і зусиль персоналу на «клієнтів, результати нашого догляду за якими мають найменшу ймовірність виявитися успішними». Інакше кажучи: нам не варто марнувати свій час на всіх психічно хворих, бунтівливих, надто старих, надто понищених раком та інших недужих у тяжкому стані, які навряд чи коли потиснуть лікареві руку й скажуть: «Те, се, дякую вам, лікарю, за все». Натомість Ґудмен хоче більше «заячих губ», більше здоровил із переломами, дітей з опіками другого ступеня, молодявих жінок, яким потрібно вирізати пухлини, тощо. І він хоче, щоб я пообіцяла не заважати. Натякає, що, якщо я не поводитимуся як слід, він може «переглянути рішення» про дозвіл мені взагалі повернутися на роботу!

Пітере, я рада, що звеселила твою душу, написавши, що кохаю тебе, але ти поводишся як маленький хлопчик, якому здається, ніби всьому світові кінець, коли мама сердиться на нього, та тільки-но вона сказала, що любить його, як усе вже знову гаразд. Звісно, я люблю тебе: ми вибудували наші стосунки з років відданості й близькості, і це невіддільна частка наших розумів і сердець. Дрібка негараздів не може стерти наше кохання. Але це також не означає, що наше кохання може виправити ці негаразди. Виходить так, що в моєму житті просто зараз відбуваються жахливі, гнітючі події, яким я мушу давати раду сама почасти тому, що тебе немає поруч, а частково й тому, що ти не можеш чи не хочеш мене морально підтримати. Я читала те, що ти написав про наркозалежність, пошкодження мозку тощо, і, можливо, ти й маєш рацію — в такому разі це матиме наслідки для наших стосунків, наслідки, які мене зовсім не тішать, — а може, це просто зручне виправдання для тебе, еге ж? Ти б і хотів виявити зацікавлення в тому, що коїться в моєму житті — чи, як на те вже пішло, то й у всьому світі — але не можеш, бо твій мозок пошкоджено. Тому все гаразд.

Мені шкода, що слова мої такі гіркі. Просто я дуже, дуже сильно пригнічена. Нумо обоє винуватити свій організм: ти — пошкоджений мозок, а я — надлишок гормонів! Відтоді як завагітніла, я почуваюся значно вразливішою. Хоча, звісно, довкола вистачає жахливих подій, ніяк не пов’язаних із моїми гормонами.

Ось так я й підійшла до похорону, з якого щойно повернулася. Твій «очевидний» висновок, що Біллі наклав на себе руки, виявився неправильним, хоча зрозуміло, чому ти так вирішив. Я подумала те саме, коли мені зателефонувала Шейла. Але насправді все гірше. Самогубство вчинила Рейчел. Дитина, з якою, здавалося, все гаразд. Не було жодних прикмет, що вказували б на таке, або, якщо й були, то Шейла їх прогледіла. Може, вона була надто стурбована депресією Біллі, щоб щось помітити. Звісно, тепер вона страждає і картає себе, намагаючись пригадати кожну дрібницю, яку сказала чи зробила Рейчел. Але, наскільки я можу сказати, її донька поводилася цілком нормально як на дівчину-підлітка: ходила до школи, сварилася з братом, слухала низькосортну поп-музику, переймалася зачіскою, сідала на дієту і відразу ж кидала її, сьогодні заявляла, що вона вегетаріанка, а завтра жадібно поїдала смажене курча. Звісно, тепер Шейла вважає це все ознаками психічного розладу, але, зважаючи на те, якими складними на вдачу можуть бути дванадцятирічні дівчата, я гадаю, що вона занадто сувора до себе. Що насправді було в Рейчел у голові, нам уже ніколи не дізнатися. Відомо тільки те, що одного ранку вона пішла на автомобільне звалище неподалік їхнього дому, пролізла