Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 16.2

Богиня знизала плечима.

— Як не хочеш знати — то я не розповідатиму…

— Ні! — я ледь не підскочила на місці, і лише тоді зрозуміла, що привернула забагато зайвої уваги, й почервоніла, — Ні, звісно, я хочу… — вже тихше додала я, а тоді зітхнула: — Просто я боюся поганих новин.

Я боялася дізнатися, що після того, як я відключилася, сталася якась катастрофа. Що хтось постраждав. Що Роттус помер через мене чи опинився у пастці…

І Ранмар… Він був такий близький до викриття злочинця, а я усе зіпсувала…

Чи дізнається він, що за всім стояла його подруга? Чи вистачить йому сил та духу зупинити її? Та чи варто це насправді робити?

Так, вони з Арієстель порушили закони, мабуть чимало, та хіба їх можна за це судити, враховуючи через що вони пройшли?

До того ж, вони робили це самотужки, й крім них та мене ніхто не постраждав…

Ні, все ж я маю знати. Бо в тому, що сталося, є частково і моя відповідальність.

Від хвилювання було важко зібратися з думками, та врешті я це зробила.

— То що сталося в тому світі? Я померла?

Гвін виразно вигнула брову.

— А ти почуваєшся мертвою?

Я прислухалася до власного тіла, й мусила визнати, що почуваюся цілком нормально, наскільки це взагалі можливо в ситуації, коли ти п’єш каву з Богинею. Та звідки мені знати? Можливо так і відчувається потойбічне життя? Що як після смерті усі просто продовжують займатися звичними речами?

— Ні, ти досі жива. Хай і не в своєму тілі. Можеш вважати це лімбом. Перехідним станом.

— Тобто я помираю?

Раптом вона подивилася на мене так, ніби я сказала страшну дурню.

— Цього я не казала.

Я повністю заплуталася, й, здається, Богиня це зрозуміла. Як і те, що я зараз не зовсім в тому стані, аби задавати правильні питання.

Важко зітхнувши, вона потягнула крізь соломинку латте з великою гіркою збитих вершків, котрого ще мить тому точно не було, й пояснила:

— Отруївши тебе, Тіашель мала закінчити ритуал, підготовлений Арієстель. Перенести тебе у спеціальне місце, те саме, де утримувала цього старого буркотуна Роттуса, та зімкнути коло. І вона майже змогла це зробити, знаєш? Їй майже вдалося. От тільки вона не врахувала дві важливі деталі…

— Які?

Богиня наче навмисно зробила паузу, тримаючи інтригу.

— Вона не думала, що, попри усі заходи безпеки, Ранмар зможе тебе знайти. Тіашель усе врахувала: скористалася декількома портальними каменями, прибрала магічний слід, поставила блок на відстежувальні чари, такий, що навіть браслет, що Ранмар одягнув тобі на руку, не допоміг би… Однак він все одно знайшов. Він прийшов по тебе, хоч і запізно.

Я мовчала. Не знаходила слів, відчуваючи, як у грудях зростає болісна порожнеча.

Я згадала наші поцілунки, наші розмови. Згадала як він захистив мене під час знищення медальйону. Згадала нашу прогулянку площею та по крамницях. Згадала яблуко, яке так і не наважилася з’їсти…

Невже я його більше ніколи не побачу? Невже усе дійсно має закінчитися отак?

Я не була готова про це думати. Очі зрадницьки почали пекти, і я насилу їх втримала, задавши наступне питання:

— А яка друга деталь?

— Їй не стало сил впоратися з тією кількістю магії, що містилася у дзеркалі.

Розумієш, коли Роттус звільнився від власноруч створеної в’язниці, він став основним вмістилищем для магії, що містилася у дзеркалі. Та, так як він — дух, вона вже не могла йому нашкодити. Ти ж, як пов’язана із ним чаклунка, теоретично могла користуватися тією магію, не пропускаючи її крізь себе. Таким чином ти також була поза ризиком. Але Тіашель… Вона намагалася всотати в себе ту кількість магії, що в десятки разів перевищувала її рівень. Навіть дивно, що така досвідчена цілителька цього не зрозуміла.

Гадаю вона відчувала провину через те, що сталося з Арієстель, й запевнила себе у тому, що мусить усе закінчити, аби жертва її подруги не була марною.

— То вона… Померла? — хрипко спитала я.

— Це б тебе засмутило? — Богиня трохи нахилила голову набік, — Врешті вона збиралася вбити тебе.

Так.

Попри все, я не бажала жінці такої долі. Так, можливо не все, що вона робила, було правильним. Можливо те, що вона зробила зі мною, було жорстоким. Та я розуміла чому вона так вчинила.

Після усього, через що вона пройшла. Після усіх страждань та знущань вона, як і Арієстель, просто бажала справедливості. Бажала щастя й рівності для інших дівчат.

Вона не була поганою людиною… Чи ким там вона була.

Просто світ, в якому вона народилася, не дав їй іншого вибору.

— Яка ж ти наївна дитина… — пирхнула Богиня, відвертаючись до вікна, — Вибір завжди є. Ми можемо опинитися посеред лісу в буревій, та лише ми вирішуємо яким шляхом нам піти.

Можливо й так. Може я і справді наївна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍