Філіп Рот - Американська пастораль

уявлення про те, про що, власне, говорить. Знаєте, що любив повторювати мій батько? «Блискучі мізки і ні грама розуму. Чим тонші, тим дурніші». Саме той випадок.

Чи брати Дон? Ні. Дон чути більше не хоче про їхню катастрофу. Щойно дім буде готовий, піде від нього. Треба поїхати туди і все зробити самому. Сідай, чорт забирай, в машину і рушай по неї. Любиш ти її чи ні? Скоряєшся їй, як завжди скорявся батькові, як завжди всім скорявся? Боїшся випустити звіра на волю? Вона покінчила з твоїми нормами. А ти завжди ховаєшся. Ніколи нічого сам не вибрав. Але як привезти в дім Меррі з її пов’язкою, що закриває півобличчя — сьогодні, коли батько тут? Побачивши її, батько просто помре. А якщо не сюди, то куди ще поїхати? Куди її відвезти? Чи можуть вони разом, удвох, поїхати в Пуерто-Рико? Дон плювати, куди він поїде. Їй потрібно одне: щоб поряд був Оркатт. А Меррі потрібно забрати, поки вона не спустилася в цей підземний перехід. Не думати про Риту Коен. Забути про безжальну ідіотку Шейлу Зальцман. Забути про Оркатта. Він не береться до уваги. Відвезти Меррі кудись, де нема цього моторошного переходу. Ось що головне. Ліквідувати небезпеку підземного переходу. Врятувати від наглої смерті в цьому переході. Почати з цього — з’явитися там до ранку, перш ніж вона вийде з тієї бридкої кімнатки.

Він намагається пробитися до розв’язку, робить це одним-єдиним доступним йому способом, але нікуди він не пробивається, він тоне, весь цей вечір стає поступовим неминучим зануренням під дією ваги, яка тисне на нього. Він — людина, яка не здатна рвонути вперед і вибухнути, він може тільки тонути… Проте зараз він принаймні розуміє, що робити: треба дістатися до неї до світання.

До світання. Після Дон. Неможливо уявити собі життя після Дон. Без Дон він не зможе нічого. А їй потрібен Оркатт. «Пустоб’яка БАСП», — промовила вона і ледь не позіхнула, показуючи своє ставлення до нього. Але ця пустоб’яка сліпучо приваблива для дівчини-ірландки та католички. Мати Меррі Левов не погодиться на щось менше, ніж Вільям Оркатт Третій. Чоловік-рогоносець це розуміє. Авжеж! Він уже все розуміє. Хто поверне її у казку, про яку вона мріяла? Містер Америка. У парі з Оркаттом вона знову переможно піде вперед. Спринґ-лейк, Атлантік-Сіті, а тепер — Містер Америка. Спекавшись ганебної плями, накладеної на неї нашою дитиною, плями, що бруднить її репутацію, спекавшись заплямованості ганебним спогадом про магазин, що злетів у повітря, вона зможе повернутися до неспоганеного життя. А я зупинився біля того підірваного магазину. І вона знає це.

Знає, що далі я не маю ходу. Далі я безкорисний. Зі мною можна йти лише до цієї лінії.

Швед приніс стілець, сів між дружиною та матір’ю, взяв за руку Дон, яка продовжувала говорити. Існує сотня різних способів брати за руку. Одним беруть за руку дитину, другим — приятеля, третім — старих батьків; по-різному беремо руку того, з ким прощаємося, хто вмирає, хто помер. Швед тримав руку Дон так, як чоловік тримає руку обожнюваної жінки, вкладаючи в потиск пробігаюче по тілу хвилювання, почуваючись так, ніби дотик долонь дає обмін душами, а сплетення пальців дає всі відтінки інтимних пестощів. Він тримав руку Дон так, наче й гадки не мав про те, що сталося з їхнім життям.

Потім, щоправда, подумалось: вона ж теж хоче повернутися до мене. Але не може, бо все надто страхітно. Хіба в неї є вибір? Вона ж, мабуть, вважає себе отруйною — жінкою, котра дала життя вбивці. І їй слід, необхідно увінчати себе новою короною.

Треба було послухати батька та відмовитися від цього шлюбу. А він повстав проти нього, повстав єдиний раз у житті, але більше й не треба було — і так спрацювало. «Навколо сотні, тисячі дивовижних єврейських дівчат, — казав батько — але ж ні, примудрився знайти десь її. Колись ти знайшов ще одну, в Данліві, Південна Кароліна, але тоді ти прозрів і позбувся її. А далі? Прийшов додому і знайшов цю Двайр. Чому так стається, Сеймуре?» Він не міг сказати «дівчина з Південної Кароліни була вродлива, але Дон удвічі вродливіша», не міг сказати «влада краси ірраціональна»; йому було двадцять три, і єдине, що він міг сказати, — «я закоханий в неї». «Закоханий? А що це означає? Чим тобі допоможе закоханість, коли у вас народиться дитина? Ким ти її виховуватимеш — католиком? Євреєм? Ні, ти будеш приречений виховувати її ні тим, ані тим. І все через те, що ти, бач, закоханий».

Батько був правий. Саме так воно й сталося. В них виросла дитина, котра не стала загалом ані католичкою, ні юдейкою, а натомість спершу стала заїкою, потім — убивцею і, врешті, джайною. Все своє життя він намагався чинити правильно, і от що він наробив. Усе те зло, яке він замкнув у собі на замок, закопав так глибоко, що куди вже глибше, вихопилося на волю і перемогло, і тільки тому, що дівчина була красунею. Головне, до чого він прагнув чи не від народження, було відгородити своїх близьких від страждань, бути добрим, добрим не тільки зовні, а й по суті. Тим-то він і привів Дон до батька — зустрітися за зачиненими дверми, в його офісі, на фабриці, спробувати розв’язати релігійні суперечності і захистити їх обох від гіркоти. Ініціатором зустрічі був батько. Побачитися віч-на-віч мали «ця дівчина», як він милосердно звав Дон у присутності Шведа, і «страховисько», як вона називала його. Дон не злякалася і, на Шведове здивування, дала свою згоду. «Змогла ж я пройтися подіумом у купальнику. А це, скажу тобі, дуже непросто. Двадцять п’ять тисяч людей витріщаються на тебе. Проте я вийшла в цьому параді купальників. У Кемдені. Четвертого липня. Мусила вийти. Я згадувала про той день з відразою. Мій батько ледь не помер. Але я змогла. Щоб цей бісів купальник виглядав на мені, наче вилитий, я, Сеймуре, приліпила його до спини клейкими стрічками. І почувалась виставленою напоказ потворою. Але я взялася робити все, що мусить робити «Міс Нью-Джерсі», тож і з цією роботою впоралася. Страшенно втомлива робота. В кожному місті штату. П’ятдесят доларів за вихід. Але якщо багато працюєш, сума росте на очах. Мені все це було чуже і лякало до смерті, але ж я змогла. А те Різдво, коли я розказала батькам, що стала «Міс округ», — це, гадаєш, було