Стівен Кінг - Аутсайдер

Як ні — вас почавить. Окрім того, є ймовірність, що обвалиться ціла верхівка пагорба й поховає нас усіх під кам’яними брилами. Бажаєте ризикнути, детективе? Певен, що так ви й планували, коли спускалися сходами, та мушу вам сказати, що шансів вижити у вас малувато.

Сходи уривчасто рипнули, коли Голлі ступила на сходинку нижче. Чи на дві.

«Тримай дистанцію», — подумав Ралф, але змусити її до цього ніяк не міг. Ця пані була собі на умі.

— А ще ми знаємо, чому ти тут, — сказала вона. — Бо тут лежать дядько й кузени Клода. У землі.

— Дійсно, лежать, — він… воно вишкірилося ще ширше. Золотий зуб у цьому посміху, як і тату на пальцях, належав Клодові. — Разом із багатьма іншими, а також тими двома дітками, яких вони сподівалися врятувати. Я відчуваю їх у землі. Вони близько. Роджер Болтон із синами — там, за якихось двадцять футів під Зміїним черевом, — він тицьнув туди пальцем. — Я їх найсильніше відчуваю, і не лише тому, що вони так близько, а тому, що я перетворююсь на їхнього кровного родича.

— Та на їжу вони, мабуть, не годяться, — сказав Ралф.

Він дивився на розкладачку. Біля неї на кам’яній підлозі поруч із пінопластовим холодильником валялася ще одна, ледь помітна, неохайна купка шкіри та кісток.

— Ні, звісно що ні, — чужинець кинув на Ралфа роздратований погляд. — Але їхні рештки випромінюють сяйво. Щось на кшталт… не знаю, зазвичай я про такі речі не говорю… щось на кшталт еманацій. Навіть ті дурноголові хлопці випромінюють сяйво, хоч яке слабке. Вони дуже глибоко. Можна сказати, що вони померли, досліджуючи незвідані далі Мерісвіллської діри.

При цьому чужениць знову посміхнувся, явивши не лише той золотий зуб, а майже всю щелепу. Ралф загадався, чи він посміхався так само, коли вбивав Френка Пітерсона, їв його плоть і пив разом із кров’ю агонію присмертної дитини.

— Сяйво, як від нічника? — спитала Голлі.

Голос у неї був щиро зацікавлений. Вискнуло залізо — вона спустилась іще на сходинку чи дві. Ралфу несамовито хотілося, щоб вона рухалася в інший бік: нагору й назовні, назад під пекуче техаське сонце.

Чужинець тільки стенув плечима.

«Повертайся, — подумки звернувся Ралф до Голлі. — Розвертайся і йди звідси. Коли я пересвідчусь, що ти встигнеш дістатися до входу Ахіґи, то вистрелю. Навіть якщо через це моя дружина овдовіє, а син осиротіє, я вистрелю. Я винен це Террі й іншим, які були до нього».

— Нічник, — повторила Голлі, спустившись іще на сходинку. — Ну, для затишку. У мене був такий у дитинстві.

Чужинець позирав на неї поверх Ралфового плеча. Він стояв спиною до торшера, обличчя ховалось у тіні, і Ралф помітив дивне світло в цих розбіжних очах. Навіть трохи не так. Воно було не в них, а випромінювалося з них, і тепер Ралф збагнув, що мала на увазі Ґрейс Мейтленд, коли розповідала про очі-соломинки.

— Затишок? — чужинець, здавалось, міркував над цим словом. — Так, мабуть, хоч я ніколи не розглядав цього так. А ще — інформація. Навіть мертві, ці люди сповнені Болтоністю.

— Ти маєш на увазі спогади?

Ще один крок униз. Ралф прийняв ліву руку із зап’ястка й помахав, щоб Голлі не підходила, хоч знав, що це буде марно.

— Ні, не спогади.

Схоже, він знову дратувався, та річ була не тільки в цьому. Ралф упізнав певне прагнення, що його не раз бачив у кімнатах для допитів. Не всі підозрювані хотіли говорити, але більшість — хотіли, бо до того перебували в замкнених комірчинах сам на сам зі своїми думками. А ця істота дуже довго жила сам на сам зі своїми думками. Самота — і крапка. Єдиного погляду на чужинця було достатньо, щоб це зрозуміти.

— Що тоді?

Голлі поки не рушила з місця, і дякувати Богу за таку ласку, як подумав Ралф.

— Кревність. У кровній спорідненості є дещо більше за спогади чи фізичну подібність, що вони передаються з покоління в покоління. Це спосіб існування. Спосіб сприйняття реальності. Не їжа, але сила все одно. Їхніх душ, їхніх «ка» тут уже немає, але дещо лишилося, хоч тіла й мізки вже мертві.

— Щось на кшталт ДНК, — припустила Голлі. — Щось племінне, расове.

— Мабуть. Як ви собі знаєте, — він зробив крок до Ралфа й простягнув руку з написом «МУШУ» на пальцях. — Схоже на ці татуювання. Вони не живі, але містять певну інфор…

— Стій! — крикнула Голлі, і Ралф подумав: «Господи, вона ще ближче підійшла. Як їй це вдалося, що я не помітив?»

Здійнялася луна, поширилась печерою, і щось іще впало. Цього разу не сталактит, а уламок скелі, який відвалився від нерівної стіни.

— Не роби цього, — сказав чужинець. — Якщо не хочеш, щоб нам на голови вся стеля завалилася, то не підвищуй голосу.

Голлі заговорила знову, тихіше, але так само наполег­ливо:

— Ралфе, не забувай, що він зробив із детективом Госкінзом. Його доторк отруйний.

— Тільки коли я у фазі трансформації, — м’яко мовив чужинець. — Це такий різновид природного захисту, він рідко має летальні наслідки. Діє радше як отруйний плющ, а не радіація. Звісно, детектив Госкінз був… вразливий, так би мовити. І коли я когось торкаюся, то зазвичай — не зав­жди, але часто — можу дійти до їхньої свідомості. Чи свідо­мості близьких і рідних. Так я вчинив із родиною Пітерсонів. Сильно не втручався, тільки підштовхнув їх у напрямку, який вони вже обрали.

— Стій, де стоїш, — сказав Ралф.

Чужинець здійняв татуйовані руки.

— Певна річ. Як я вже казав, ви тут чоловік із пістолетом. Але й відпустити вас я не можу. Надто втомлений, щоби переходити на інше місце, самі розумієте. Мені й так довелося зарано сюди переїжджати, а ще купляти речі першої необхідності, а це тим паче мене виснажило. Здається, у нас тут патова ситуація.

— У яку ти сам себе загнав, — зазначив Ралф. — Ти ж це усвідомлюєш, так?

Чужинець обернув до Ралфа обличчя, на якому й досі проглядалися невиразні риси Террі Мейтленда, і нічого не відповів.

— Гіт Голмз — окей. Інші, що були до Голмза, — теж окей. Але з Мейтлендом ти помилився.

— Мабуть, так, — чужинець мав спантеличений, та все одно самовдоволений вигляд. — Попри те, я не раз обирав собі жертв із міцним алібі й бездоганною репутацією. За доказів і свідків ці алібі та репутації ролі не відігравали. Люди впритул не бачать пояснень, що лежать за межами їхнього сприйняття реальності. Вам не слід було мене шукати. Ви взагалі не мали б про мене здогадатися, яким би переконливим не було те алібі. Та все одно здогадались. Це через те, що я прийшов тоді до суду?

Ралф мовчав. Голлі зійшла з останньої сходинки та стала поруч із детективом.

Чужинець зітхнув і мовив:

— Неправильно я тоді вчинив, треба було серйозно зважити на присутність телекамер, але я був голодний. Проте я міг утриматися. Я був ненаситний.

— І надто в собі впевнений, як на те пішло, — сказав Ралф. — А надмірна впевненість у собі призводить до недбалості. Копам таке часто