Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

А наступної миті ми вже проскочили в двері й опинились на сходах, серед непроглядної пітьми.  

Я випустила Вернонову ногу, витягла з кишеньки на поясі ліхтарик, увімкнула й затиснула його в зубах. І побачила Голлі, що притулилася спиною до стіни й поклала Бобі на підлогу.  

— О, Боже... — стогнала вона. — Боже...  

— Не можна тут зупинятись, Голлі! — прошепотіла я. — Треба йти далі. Піднімай його! Вперед!  

— Але ж, Люсі...  

— Просто роби, що я кажу!  

Ми рушили вперед і почали, спотикаючись, сходити вниз у непевному світлі мого ліхтарика. Ми вже не намагалися ні додержуватись тиші, ні стримувати свій страх, що просто- таки душив нас. Голлі схлипувала, голова Бобі Вернона хилиталась туди-сюди.  

Ми дістались до повороту. За нашими спинами загрюкотіли, відчиняючись, двері. Коли вони щосили вдарились об стіни, їхні скляні панелі розлетілись на друзки, що дощем посипались по сходинах. Раптовий порив вітру змусив нас нахилитись.  

— Туди! — спочатку я думала, що ми зійдемо бічними сходами аж до першого поверху, проте зараз мені не хотілося залишатись так близько від Полтергейста. Тому я кивнула в бік дверей, що вели до магазину. Голлі перша штовхнула ці двері плечем, і ми втрьох поринули в тишу й темряву відділу господарчих товарів, у дальньому кінці другого поверху.  

— Голлі. — прошепотіла я, — ти втомилась. Поміняймось місцями. Пусти мене вперед.  

— Ні. зі мною все гаразд.  

— То ходімо пліч-о-пліч.  

Прохід тут був досить широкий, і йти залишалось недалеко через в   ідділ   и господарчих товарів і жіночого одягу, а далі головними сходами на перший поверх. Це все, що нам залишалося зробити.  

Здалека я почула голоси, що кликали нас. Живі голоси — Локвудів, Джорджів...  

— Не відповідай їм, — сказала я Голлі. — Мовчи.  

Ми йшли якомога швидше. Я чекала, що позаду от-от грюкнуть двері, пропускаючи Гостя, що женеться за нами. Однак Полтергейсти звичайно діють по-іншому.  

Коли ми проминали стійку з друшляками, щось ляпнуло мене по обличчю. Я зойкнула, випустила ліхтарик, а потім — Вер- нонові ноги. Бобі застогнав і повис на руках у Голлі.  

Ще один удар — мені обпекло щоку. Вилаявшись, я витягла рапіру, рвучко обернулась... Нічого.  

Аж тут у сусідньому проході щось ударилось об каструлі.  

Голлі скрикнула. На її щоці розпливлась червона пляма.  

Єдина гарна риса Полтергейста — це те, що в нього немає ектоплазми. Навіть якщо він зачепить вас, ви не заціпенієте, не потрапите в примарну пастку. Щоправда, він залюбки може розчерепити вам голову якоюсь канапою чи прохромити перилами від сходів. Ми підхопили Вернона й попрямували далі.  

Десь за нашими спинами загуркотіло — то цілими купами падало на підлогу кухонне начиння. А потім долинув моторошний скрегіт і гарчання, ніби з середини цього гуркоту видирався на волю велетенський звір.  

Проте той самий звір перебував не лише за нами, а й попереду нас. Трохи далі на нас чекав стояк із кухонними ножами всіх форм і розмірів. Вони тремтіли на своїх гачках, ладні зірватися з місць. Ось тобі й маєш...  

Я перетягла Голлі й Вернона до сусіднього проходу, і дуже вчасно, бо ножі тут-таки злетіли в повітря. Ми впали за прилавком з порцеляновим посудом і закотились під нього. Над нами пролітали десятки ножів: вони трощили тарілки, відскакували від сковорідок, устромлялись у підлогу поруч із нами.  

Бобі Вернон розплющив одне око.  

— Ой! Обережно! Хіба не зрозуміло, що мені боляче?  

— Буде ще гірше, якщо не замовкнеш! — гаркнула я. — Голлі, вперед! Підводься!  

— Куди вже гірше? — простогнав Бобі.  

Знову завили динаміки, від цього звуку нам