Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Так ми потихеньку пробирались уздовж проходу, повз вішаки з пальтами й куртками, намагаючися ступати нечутно, я навіть сказала б — ніжно. Ми впевнено наближались до дверей, за якими були сходи.  

— Послухай-но! —    прошепотів мені на вухо голос. —   Це просто дивовижно! Я майже певен, що тобі це вдасться...  

Череп! Я вирячила очі й прикусила губу. Цікаво, чи не потривожить він Полтергейста? Чи не розлютить його? Я знову позирнула на стос паперів...  

— Так, тобі це вдасться, якщо Голлі раптом не впустить цього малого Бобі, і його голова не грюкне об підлогу, —    подружньому провадив привид. —   І не розколеться, як кокосовий горіх об камінь! А я сподіваюсь, що саме так і станеться! Тільки поглянь, як тремтять    її   рученятка...  

То була правда. Голлі зупинилась і знову вхопила Бобі під пахви. Я ніколи ще не бачила її такою блідою. Щоправда, двері були вже зовсім близько.  

— От щаслива нагода розважитись! —    торочив своє череп. —   Ти зараз ніяк не зможеш відповідати мені! Або обернутись і міцніше закрутити кришку на склянці Тож тепер тобі доведеться вислуховувати все, що я скажу! І ти не змусиш мене замовкнути!  

Ми рушили далі. Я гарячково озиралась.  

Усе було гаразд. Біля каси нічого не змінилось.  

— Щодо мене не хвилюйся, —    знов обізвався череп. —   Я його не цікавлю. Ми, духи, звертаємо увагу лише на рівних собі Тож до мене йому байдуже...  

Я зітхнула з полегшенням. Аж тут Голлі зачепила ліктем вішак із пальтами. Вішак тихенько рипнув.  

— Проте з іншого боку...  

Я хутко поглянула в бік каси.  

Стос паперів лежав нерухомо.  

Ми з Голлі перезирнулись. Зачекали. Я подумки порахувала до тридцяти, намагаючись дихати якнайнепомітніїпе. В кімнаті було темно й тихо. Нічого не відбувалось. Папери не ворушились.  

Я обережно видихнула й ми навшпиньки подалися далі.  

— Здається, все гаразд! —    мовив череп. —   Він, мабуть, пропав...  

Порожній вішак з іншого кінця зали крутнувся навколо стійки, загойдався туди-сюди й знову завмер.  

— Ні не пропав. Він просто бавиться з вами.  

Ми заціпеніли на місці. Довкола все було спокійно. Я кивнула Голлі. Ми міцніше підхопили Вернона й трохи швидше, ніж дотепер, рушили до виходу.  

Десь у глибині зали брязнув метал. У темряві повільно крутнулась лампа, підвішена до стелі. Голлі сповільнила ходу, та я заперечливо хитнула головою — і ми ще хутчіше попрямували далі.  

Тепер нам слід було поспішати. Тікати звідси світ за очі.  

— Не роби помилки! Не думай, що він там, чи тут, чи між пальтами... —    шепотів мені на вухо череп.  

Я стиснула зуби. Я вже знала, що він скаже.  

— Насправді він усюди. Просто над нами. Обвивається круг нас, як змія. Ми всередині його. Він уже проковтнув нас..■  

Зненацька завили динаміки на стелі. Потім їхнє виття змінилося низьким гудінням і тріском. Ми аж підскочили на місці. Над головою Голлі на вішаку ворухнулася синя піжама так, ніби в неї хтось був убраний, і замахала рукавами й холошами штанів. Потім енергія так само швидко покинула її, й піжама знову