Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Я відпустила Вернонову ногу й потяглася до руки Голлі.  

— Зараз буде не так, як на Коттон-стріт, — прошепотіла я. — Цього разу все буде добре. Розумієш? Ми виберемось із цієї халепи, Голлі. Зможемо вибратись. Ходімо. Нам треба пише спуститись на два поверхи нижче й перетнути вестибюль. Це зовсім недалеко. Робімо це тихо, обережно і не привертаймо його уваги.  

Стос паперів на прилавку тим часом знову й знову перегортався. Його шелест нагадував муркотіння величезного кота.  

— Але ж Полтергейсти...  

— Полтергейсти сліпі, Голлі. Вони відчувають тільки емоції. шум і страх. А тепер слухай. Пробираймося до бічних сходів. вони до нас найближчі. Потім зійдемо на перший поверх і знайдемо всіх. Усе робімо потихеньку, поволі, спокійно й тихо. І ніякоїпаніки. Якщо ми зробимо все як слід. Полтергейст може нас не помітити.  

Я пильно подивилась на Голлі. хотілось вірити, що мій погляд був спокійний і бадьорий. Проте цілком можливо, що то був погляд переляканого сновиди з виряченими очима.  

— Щасти вам... — прошепотів Бобі Вернон.  

Він був напівпритомний, одначе навіть у такому стані все розумів. Полтергейсти... це, правду кажучи, огидні тварюки. З ними важко впоратись і ще важче знищити. Майже неможливо. На відміну від інших привидів Другого Типу, Полтергейсти не мають прояву, тобто ніяк не виявляють себе фізично. Ні ектоплазми, ні світла, ні тіні. І це для агентів найважче. Візьмімо хоча б Примару: хоч яка вона невиразна, а тільки-но побачиш її лискучі напівпрозорі обриси, жбурляй прямісінько в неї сіль, залізні стружки, навіть магній, І все, Примарі гаплик. Нащо вже бридкий Костогрім — такий, що аж нутрощі тобі вивертає, — ти бачиш його, знаєш, де він. А Полтергейст — інша річ. Він усюди й ніде, й довкола тебе, й набагато жадібніший до твоїх емоцій: якщо вже висотує їх, то до останньої краплі. А потім використовує їхню силу для того, щоб пересувати речі. Інакше кажучи, громити все поспіль. Щоб розбудити його, часом вистачає якнайменшого гніву чи смутку.  

Якнайменшого...  

Боже! Що ж ми накоїли?  

Що насамперед накоїла я? Мені стало ніяково. Я заплющила очі.  

—Люсі? — Голлі торкнулась мого коліна й жалібно всміхнулась мені. —Ти кажеш, усе буде гаразд? То... що ж нам робити?  

Цієї миті я відчула, як я вдячна Голлі. Всміхнувшись їй у відповідь — напевно, так само кволо й жалібно, — я кивнула в бік проходу, що вів до бічних сходів в дальньому кінці поверху:  

— Зараз ми встанемо—дуже-дуже тихо. Пройдемо помалу,  

ярд за ярдом до отих дверей. Спокійно, не поспішаючи. І не панікуймо.  

— У нас не вийде... Це неможливо...  

— Голлі, ми повинні це зробити.  

Найважче виявилося встати. Встати й вийти з укриття. Як я вже казала, Полтергейсти реагують на звуки й емоції — тож немає ніякої різниці, чи сидите ви під прилавком, чи стоїте на повен зріст у циліндрі або купальнику з блискітками, як на танцях у нічному клубі, аби ви тільки   мовчали.    Щоправда, зараз мені в це не дуже вірилось. Думка про те. що зараз ми постанемо перед невидимою тварюкою, що гортає собі брошури на прилавку, просто-таки зводила мені шлунок. Вибору, одначе, в нас не було.  

Пошепки наказавши Бобі Вернонові мовчати, ми з Голлі вхопили його, а далі, подумки порахувавши: «раз, два, три!» — підвелись. І відразу поглянули в бік каси, де сам собою перегортався стос брошур. Сторінки шелестіли—вгору-вниз, вгору- вниз — серед холодного-холодного повітря... Все було так само, як і раніше. От і гаразд. Водночас темрява довкола нас аж тріскотіла від розрядів потойбічної енергії. Я подумала, що навіть найменший наш порух може викликати потужні ударні хвилі, що сколихнуть усю залу.  

Я кивнула головою. Голлі, що стояла ближче до виходу, рушила першою, підхопивши Вернона   під    пахви. Я прямувала за нею, тримаючи Бобі за гомілки. Сам Вернон лежав, заплющивши очі, й навряд чи розумів, що тут коїться. Він непокоїв мене. Я боялася, що він зненацька застогне чи скрикне і приверне до нас аж ніяк не потрібну увагу.  

Голлі задкувала до виходу. Я пленталась за нею, краєм ока стежачи за стосом паперів, які з шелестом перегортались...