Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть... тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі... Я в ногах у тата плазуватиму... сльозами змию долівку... може, змилується...

— Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?

— Мати Божа не допустить! Вона послала заступника — тебе, і сама заступиться!..

Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.

Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший — з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!

Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і по­квапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку — ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.

— Слухай, жінко, — грізно мовив до дружини, — довго дурітимеш?

Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:

— Та я так... нічого... дитини шкода, — голос її тремтів.

— Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, — завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! — і пан Жмайло притупнув ногою.

У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.

— Тату! — тихо, але твердо почала вона, — як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні.

— Що? — заревів Жмайло, — ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю — чуєш моє слово — завтра ж!

— Батьку, змилуйся, не можу я... не піду я...

Дарина впала навколішки.

— Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?

— Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. То вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зламати ніколи... ніколи...

Очі в пана Жмайла налилися кров’ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна.

— Ось ти яка! А-а! — вихопив шаблю — лезо блиснуло у повітрі й...

— Дитиночко моя!.. Убий мене! — пані кинулася Жмайлові до ніг.

Зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов зі світлиці.

І все принишкло в будинку... Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі — жаль бідної панночки — та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов закрижаніла — чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати — тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замкової шпарини, боїться й дихнути; що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка.

А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: «Не піде... не піде... не така! Замурувати на смерть... — згасне рід!» І знову важке мовчання і глухий шум кроків. «Позбутися його... позбутися... молода... забуде...» Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і... злісно, радісно зареготав... Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: «поховав, поховав, поховав!»

Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі.

— Що ти, що ти?

— Як це — що? День добрий, пані!

— Що це з тобою?

— Нічого, гукни Дарину!

— Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане! — вона простягла до нього руки.

— Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку! — Пан Жмайло розпушив вуса й присів на дзиґлик. — Поквапся!

Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося