Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Гм! — вимовив Жмайло, глянувши на дочку, — то підійди до мене!

Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.

— То подивися на мене! — він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, — чого боїшся?

— Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь...

Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хоча очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання...

— Так, — продовжив Жмайло, — я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був — друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як — ти задоволена?

— Тату, тату...

Дарина пильно подивилася на батька — ласкаво по­сміхалися його очі... але в їхній глибині відчула щось недобре...

І ось засилає пан Жмайло по всіх усюдах гінців: «починаю, мовляв, велику війну, і хто хоче добути руку моєї доньки, тих запрошую до походу». Прибув посол і до пана Романа.

— Вибач мені, пане, що круто з тобою повівся; що поробиш — така моя вдача, та час нам і замиритися! Хочеш, пане, мою дочку взяти — я не проти, та тільки дав собі лицарське слово: дістанеться вона тому, хто найхоробріший серед козаків; прошу пристати до нашої бойової дружини.

Зрадів і здивувався пан Роман. Добре, добре, можна і в похід вирушити! Завоюємо собі щастя! Добудемо Даринину руку! А що саме так буде — він не сумнівається, чи хтось здатний з ним позмагатися? Ось тільки розлука... але ж хутко повернемося, і тоді вже назовсім... назавжди... Нетерпляче підганяє пан Роман батька свого до походу.

Віщує Дарині щось серце, сняться недобрі сни... Але настає останній вечір перед походом. Душить туга Дарину, жаль смокче серце, передчуває горе, а надія шепоче; нехай повернеться з походу мій найхоробріший і найславніший, почнуть думи складати про його подвиги, пісні співати, сам батько визнає його за достойника і... а... тоді... тоді... але несподівано зиркне на неї батько, зазміїться на його губах переможна посмішка... і надія опускає крила, каменем падає, а серце заб’ється тоскно, ніби підстрелений птах.

Та якось воно буде, а сьогодні вона щаслива, сьогодні вона ще побачиться з Романом.

Сперлася Дарина на білий мур — дивиться очікувально вдалину; високий замок, внизу ледь помітна річка, як страшно коливається на ній сивий туман, а он десь далеко в’ється дорога з гори на гору — саме звідти має приїхати він... Щось шелеснуло в траві, Дарина швидко озирнулася. Нічого страшного, то ящірка зблиснула на місяці яскравою спинкою і знову сховалася під камінь. А що робиться вдома? Замок спить, згасли всі вогні, тільки місяць перламутром відливає в скляних вікнах. Який похмурий замок, наче насуплений стариган! Скільки довелося їй витерпіти в цьому замку. Як багато горя за такий короткий час! Та, слава Богу, минулося все, як важкий сон. А Романа все немає! І тоскно вдивляються в стуманілу далину очі... Чому ж він не їде? Чи не трапилося чогось? Господи, збережи і помилуй, не може він не приїхати, не може поїхати, не попрощавшись зі мною! Пролунав короткий тупіт.

— Романе! — Дарина впала до нього на шию: — Коханий мій, забери мене з собою; я не переживу тут без тебе. Я нудьгуватиму й сумуватиму, не знаючи, що з тобою! Романе, — вона притиснулася до нього щока до щоки, — коханчику мій, як я люблю тебе!

Він цілував її коси, очі, вуста...

— Ось як повернуся з перемогою, тоді й хвилини не чекатиму: візьму та й повезу тебе до свого замку... тоді вже ніхто не відбере моєї Даринки.

— Чи так воно буде, козаче мій, ох, не віриться мені, не бути нам разом!

— Ні, Дарино, я серцем чую, що нас ніхто не роз’єднає. І клянуся тобі, Дарино, перед чистим небом і за свідка беру наше козаче сонце, — він показав на місяць, — що ніколи не покину тебе, і що б зі мною не трапилося, а приїду по тебе!

Щось зловісне вчулося Дарині в цій клятві — їй стало страшно. А час збігає — хвилина по хвилині.

— Час їхати! Благослови мене в щасливу путь!

Дарина здригнулася:

— Уже? — Вона поклала руки йому на плечі. — Господи, Царице Небесна, — вона захоплено підвела очі до неба, наче сподівалася цієї ж миті побачити якесь знамення. — Ти захистиш мого Романа від будь-якого лиха!

Він пригорнув її до грудей міцно, так міцно, як лиш умираючий пригортається до життя.

— Романе! Коханий мій!

Ще одна мить і кінь рвонув з копита, Дарина припала до муру: вона ще не плаче, вона стежить за ним, її серце ще наповнене коханим; та ось востаннє майнула за горою червона шапка: як глухо, як порожньо навкруги!..