Чайна М'євілль - Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

вона все ще шмагала і кидалася, мов акула, намагаючись відірвати Ткачеві голову.

Лівиця веліла своєму напарникові підібратися ближче. Зараз, зараз, — подумав він і щосили крикнув товаришу: Вогонь, щосили, відразу по двох. Потім за пораненою. Він раптом закрутив головою, піймавши себе на жахній думці. Де друга? — волав рукохап.

Нетля, котра ухилилася від пломеню з язика старої пані й граційно пірнула геть із виду, описала довгу петлю над покрівлями. Вона повільно й тихо перетікала з хмари на хмару, маскуючи, знебарвлюючи крила до вицвілого сірувато-брунатного кольору, щоб наступної миті явитися спалахом темної забарви, зачарувати мерехтливим полиском гіпнотичних візерунків.

Вона з’явилася з іншого боку рукохапів, просто перед очима лівиць. Побачивши розчахнуті крила хижого звіра, лівиця в тілі молодого чоловіка спазматично здригнулася. Вона відчула, як починає слабнути розум, обплутаний опівнічними відтінками рухливих барв на крилах нетлі.

За мить її жах змило потужною й незбагненною хвилею снів...

...а потім рукохап здригнувсь, і відчуття жаху вернулося, упереміж із відчайдушним захватом від усвідомлення, що він знову думає.

Опинившись перед двома парами ворогів, нетля якусь мить вагалася, а потім легенько крутнулася в повітрі. Вона посунулася так, щоб крила повністю розгорнулися перед клерком і старенькою, котра його несла на собі. Вони все ж намагалися її спалити.

Звільнена лівиця побачила перед собою масивну тушу нетлі зі складеними крилами. Зліва стара пані нервово крутила головою, непевна, що відбувається. У клерка скляніли очі.

Давай пали, зараз! — спробувала закричати лівиця до старої жінки крізь вітер. Її правиця вже приготувалася вогнедихати, аж тут гігантська нетля перетнула відстань між ними зашвидко для людського ока й згребла рукохапів, пускаючи слину, як ошаліла від голоду людина.

Психосферу розітнув нестямний крик. Стара пані почала плюватися вогнем, але той не завдав жодної шкоди нетлі, що тримала її, і випарувавсь у густому повітрі.

Остання лівиця, в тілі чоловіка, що висів над безпритульним хлопчаком-правицею, побачила у дзеркалі жахливу сцену. На мить у повітрі зблиснули кігті Ткача, і з нього висмикнувся розірваний і закривавлений хвіст-гарпун нетлі. Вона безгучно завищала і, звільнившись від Ткача, який більше не вертався, кинулася до пари рукохапів.

Прямо перед очима лівиця побачила, як нетля відірвалася від своєї трапези й, повернувши до неї голову, повільно, лиховісно заворушила вусиками.

Нетлі були і попереду, й позаду. Правиця на сухореброму безпритульнику задрижала і стала чекати вказівок.

Пікірувати! — заверещала нестямно лівиця. — Тікаємо! Операцію провалено! Ми приречені! Плюй вогнем і лети геть!

На розум правиці накотила хвиля паніки. Дитячі риси спотворив жах, хлопчик почав плювати вогнем. А потім пірнув униз, до вологого бруку, сирої протрухлої деревини Нового Кробузона, немов грішна душа до пекла.

Геть! Геть! Геть! — кричала лівиця, а нетлі лизькали її страх хижими язиками.

Сутінки нічного міста простерлися, немов пальці, до рукохапів та затягли їх назад до своїх безсонячних вулиць і провулків, до звичних земних зрад і небезпек, подалі від шаленої, незбагненної, невимовної загрози в небесах.

Розділ сороковий

Айзек посилав Раду Конструктів під три чорти, вимагаючи, щоб його відпустили. У нього з носа юшила кров, заливаючи бороду. Трохи віддалеки Яґарек і Дерхан теж пручалися в руках конструктів, що їх ув’язнили. Боротьба була млява й апатична. Вони знали, що діватися нікуди.

Крізь туман мігрені Айзек побачив, як Рада Конструктів підняла свою кістляву металеву руку до небес. У той же час ту ж саму руку підняв сухорлявий, закривавлений аватар-людина, створюючи ефект неприємної візуальної луни.

— Вона наближається, — сказала Рада мертвим голосом чоловіка.

Айзек завив від люті й підвів голову догори, смикаючись і викручуючись та даремно силкуючись зняти шолом.

Під розсипом хмар він побачив величезну постать із розпростертими крилами, що неначе навмання наближалась до них по небу. Вона пересувалася пожадливими, хаотичними ривками. Дерхан і Яґарек побачили її та завмерли, вражені.

Дивна постать насувалася зі страшною швидкістю. Айзек заплющив, а відтак знову розплющив очі. Він мусив побачити істоту.

Вона наблизилася, різко знизившись і пливучи над річкою. Її численні кінцівки випрямлялись і згорталися. Тіло дрижало у складному, гармонійному русі.

Навіть із такої відстані й навіть попри страх Айзек побачив, що глитай-нетля, котра наближалася до нього, була жалюгідним екземпляром — нічого подібного на жахливу хижу довершеність тієї, що вбила Барбл. У тієї виверти і спіралі, напівдовільне плетиво химерної плоті, що утворювало ту жадібну сутність, були дивовижно, чужорідно симетричними; клітини множились, як таємні, уявні числа. Однак ця істота, з її несамовитими покрученими кінцівками, деформованими й понівеченими сегментами тіла, короткою, обрубаною зброєю... це був покруч, потвора.

Це й була та глитай-нетля, яку вигодував Айзек низькопробним харчем. Нетля, що відчувала потік соків з Айзекової свідомості, коли той лежав і тремтів, нажершися сон-трути. Здавалося, вона усе ще шукає той смак, те перше відчуття чистого, рафінованого харчу.

Неприродне народження істоти, зрозумів Айзек, стало початком усіх проблем.

— Заради Джаббера, — прошепотів Айзек тремтливим голосом. — Чорт забирай... Нехай мені допоможуть боги...

Глитай-нетля приземлилась, здійнявши куряву промислового пилу. Вона склала крила.

Істота присіла, напружено вигнувши спину, наче мавпа, готова кинутися в бій. Безжальні руки — недосконалі, але все ж люті й могутні — вона склала з убивчою, мисливською грацією. Провела своєю довгою, тонкою головою з боку в бік, вивчаючи повітря антенами, що стирчали з очниць. Її огидний звірячий рот відкрився, і з нього вистромився хтивий язик, досліджуючи смак присутніх.

Дерхан застогнала, і нетля здригнулась.

Айзек спробував крикнути, щоб вона мовчала, щоб не дозволяла себе відчути, але втратив мову.

Хвилі Айзекової свідомості бились, як серце, по всій психосфері звалища. Нетля її відчувала, знала, що це те саме психічне вино, якого вона шукала. Інші свідомості, поруч зі знайденою, не мали жодного значення — це були крихти поряд із розкішним бенкетом.

Глитай-нетля затремтіла від передчуття та повернулася спиною до Яґарека й Дерхан. Обличчям стала до Айзека. Вона повільно звелася на чотири кінцівки, відкрила рот із тихеньким, дитячим шипінням та розгорнула свої гіпнотичні крила.

На мить Айзек спробував заплющити очі. Маленька частина мозку, що живилась адреналіном, вигадувала стратегії втечі.

Але він був такий стомлений, збитий з пантелику та нещасний, і в нього так боліла голова, що усвідомив небезпеку запізно. Він побачив спершу нечіткий, розмитий образ крил глитай-нетлі.

Мінлива хвиля кольорів розгорталась, як анемони. Це був повільний, неймовірний рух п’янких відтінків. Опівнічні дзеркальні барви, що рухалися з обох боків тіла глитай-нетлі, прослизнули в Айзеків оптичний