Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

неправильно: ці теплі руки, ці смарагдові очі, які завжди дивляться так, наче знають про тебе все. Це було неправильно — і все ж це було. І якби цього не було, їй захотілося б померти.

— Знаєш, коли я спала в темряві, дечого мені шалено бракувало, — шепнула вона, мов зізнавалась у смертних гріхах.

Тільки з настанням ночі такі слова й звучали правдиво, бо вдень, у світлі, обростали зайвим пафосом.

— І чого ж? — Амон нахилився зовсім близько.

Дівчина глибоко вдихнула.

Довгі місяці — і ось зараз ця неправильність дійшла до межі, котрої не можна перетинати. Не мож-на. Нікта сама дивувалася, як це вона опинилася в цій ситуації.

Спочатку він просто не викликав у неї емоцій, крім дріб’язкового роздратування чи інтересу: був яскравим, веселим, товариським і сонячним. Він тішив, обіймав, лив вино, зігрівав своєю аурою. Він кидався допомагати, жартував, розвіював смутки й сумніви. Казав, що розуміє її темряву і що його власна — ще глибша. І так — крок за кроком — підтримування контракту з лицарем-драконоборцем ставало дедалі важчим.

Але він, Амон Стовпи б його забрали Діоніс, нічого не робив! Просто наближався, піджартовував, називав її «коханою» і з усмішкою, вартою тисячі сонць, розчинявся в натовпі, щоб піти на зустріч із кимось іншим. Інших не можна звинуватити — його любили всі. І це теж дратувало.

А тоді він зник. Коли він зник, усе стало таким явним і зрозумілим, що неправильність ситуації відійшла на другий план. Нікта зіщулилася. Ламати і любити — ці два слова починалися з однієї літери. У її житті вони позначали тотожні поняття. Сім’я Ромі. Зіґфрід Драконоборець і Брюнгільда Ньєрд. Ніч балу. І його вона зламає, і його знищить…

Нікта відвела погляд.

— Якщо я скажу це зараз, то шляху назад не буде, Діонісе.

Амонові губи торкнулись її зап’ястя з внутрішнього боку.

— Зробимо так: ти можеш обирати будь-який шлях, незалежно від того, що зараз скажеш.

Вона хитнулась на п’ятках. Холод проникав крізь плетиво вовняних панчіх і короткі шорти.

— Мені бракувало…

сонця ]]> , — Нікта винувато підвела погляд і провела рукою по закручених пасмах Амонового волосся. Деякі з них на кінцях червоніли чи золотились, як промені на обрії.

— Ох, ні-і… — вона різко відсмикнула руку, мов обпечена, і затулила долонями обличчя, похитуючи головою.

Амон спокійно, впевнено взяв її за зап’ястя і змусив відірвати руки від лиця.

— Ні, — повторила Нікта. — Ні, Стовпи б тебе забрали!

Амон не вагався. Він усміхнувся й видихнув:

— Так, Стовпи б мене забрали, Ромі Хаотична, так!

Розділ 8

Більше божевілля

Тижні тяглися. Мрії не корилися. Схеми розсипалися в думках. Кров Бентен горіла перед внутрішнім зором. Запитання вчувалися звідусіль. «Хто ти, Савітрі?» — це кожен говорив, і кожен забував про це. Брюн, Нікта, Афіна, Зак… Кожен — окрім Рен, яке не могла забути і не могла відповісти.

Повітря, просочене паморочливими ароматами, затоплювало — гаряче, важке й вогке. Сни то накочувалися хвилями, кожна з яких здавалася ще реальнішою за попередню, то зникали на кілька днів чи тижнів, але щоразу поверталися.

Цього разу Рен опритомніла на підлозі, викладеній візерунчастою плиткою, й одразу ж відчула вбивчу втому. Тіло нило, хоча вона не вловлювала певного джерела болю. Дівчина звелася на ліктях. Шаль спадала з плеча та кілька разів обіймала за талію.

— Що з вами, пані? — наляканий голос змусив звестися швидше, хоч вона й плуталась у шарах тканин.

До неї підлетіла смаглява дівчинка.

Погане передчуття захльоскувало. Рен приклала руку до лоба, вогкого і спітнілого: тиснула спека.

— Мій чоловік ще не повернувся? — спитала вона, здригаючись від сенсу цих слів.

Погане передчуття поглибилося.

— Ні, пані, я одразу ж повідомлю, коли він повернеться, пані.

— Можеш іти, — Рен обсмикнула шаль.

Повітря нагадувало загусле желе, і перше, що дівчина побачила в крихітному дзеркалі, — намисто з крапель поту на чолі. Над переніссям виднілася кругла цятка кривавої барви. Чуже перенісся, чужа цятка, та й лице, коли на те пішло, — теж чуже.

«Це сон, а у сні трапляється все», — вирішила дівчина, розглядаючи незнайоме лице з довгим масивним носом, чуттєвими губами й очима таких розміру та глибини, що їм би позаздрила й Діта. Обличчя важко було назвати красивим за звичними мірками, проте воно вабило погляд. Смаглява шкіра виявилась гладенькою на дотик. Смарагдовий шовк підкреслював її теплий тон і холодну смолу волосся.

— Де мій чоловік? — зворухнулися губи Рен. — Що з ним сталося?

«Хто ти, Савітрі? Що ти забула тут, Савітрі?» — відгукнулися голоси.

— Пані Савітрі, я ж не відаю… — озвалася дівчинка-служка.

«Хто така Савітрі?»

— Мені конче треба до лісу, — відповіла дівчина в дзеркалі вустами Рен, темними, як найкраще з вин Діоніса.

— До лісу? — уточнила спантеличена служка.

— До лісу? — перепитала Рен сама себе, спантеличена не менше.

«Куди тобі насправді треба, Савітрі?» — втрутилися голоси невгамовним хором.

«Це не я!» — закричав внутрішній голос у відчаї.

Було надто спекотно.

Рен заплющила очі і ступила вперед, але сон обірвався. Вогке від поту простирадло ще довго відгонило ароматами пахощів, які курилися в домі принцеси Савітрі.

* * *

— До дна, шановне товариство! — Діоніс, у кучерях котрого сьогодні вилися виноградні лози, застрибнув на стілець і підніс келих так високо, що ледь не гримнув його об люстру.

— До дна-а! — відгукнулося шановне товариство, і бокали зіткнулися в повітрі. Шановне товариство тепер раділо кожній можливості відволіктись від постійної війни з аномаліями, внутрішніми голосами та практичними Одіна.