Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

— Афіно, ти в нас богиня мудрості, — зітхнув Тот. — Кому, як не тобі, знати, як ти сюди потрапила?

— З’явилася брама. Незнайомі координати, жодних супутніх сповіщень. Я відчула, що мушу піти, тож пішла. І ось я тут, — вона розвела руками. — Не знаю. Справді.

Раптовий здогад вихопився в Рен, і вона вийшла вперед зі студентського гурту.

То була химерна теорія, та дівчина помітила його — слід, який залишився на місці воріт ледь помітною цяткою енергії і вплітався в ауру Афіни. Сила, котру Рен не могла ні з чим сплутати, — сила мрієрости. А отже — можливо — незнайому богиню привела в Академію вирощена мрія. А що Рен знала, хто три місяці тому пожертвував життям заради здійснення дуже складного, протиприродного при розірваних Нитках бажання, то картина врешті склалася в одне ціле. І пробудила млосне відчуття власного безсилля, про яке Рен тепер повсякчас нагадували невдалі спроби торкатися мрій.

— Я й не знала, що Бентен здатна на щось таке… — Рен сиділа, підібгавши ноги, на підвіконні та сьорбала чай із великого смугастого горнятка. Після того як Тот і Афіна привели її до кабінету директорки, дівчина озвучила свою теорію: Бентен Акай виростила мрію, що відкрила цей перехід. Адже та схема, котра вартувала їй життя, була спрямована на щось неймовірне, таке, що виходило за межі дозволеного. Далі Рен з інтересом спостерігала за здивуванням, із яким викладачі зазирали до кабінету і бачили гостю. Афіна ж не виказувала особливих емоцій. Найбільше — вона звела брову, коли почула, що Аматерасу— чинна директорка.

Лакшмі висловила слабку надію на те, що перехід, пробуджений Бентен, цілком можливо, став першим кроком до того, що Нитки починають налагоджуватись. Аматерасу на мить дуже втішилась новині, проте тут же згасла, мов її виснажував навіть прояв радості. Афіна, як виявилось, ні сном ні духом не відала про жодну Бентен Акай. Натомість вона розпитувала про життя Академії: цікавилась зникальниками, предметами, успішністю… Вона говорила швидко і багато, згадуючи імена, котрих Рен не знала.

Але врешті під вечір біла брама повернулась у двір Академії, і гостя вирішила, що це знак їй іти.

— Рендалл Савітрі, — сказала вона, минаючи дівчину, — ти певна?

— Щодо чого?

— Що ти — Рендалл Савітрі?

Говорила Афіна не так, як голоси. Без знущання, без настирливості, проте мурашки на спині все одно з’явилися.

— Так, я певна, — відказала Рен.

— Що ж, а мені мигцем здалося, що ти схожа на іншу, — Афіна всміхнулась сухо і, не озираючись, щезла під аркою, котра зникла тієї ж миті, як білий шлейф сукні майнув на вітрі.

Переповідаючи надвечір цю історію Нікті, Рен не згадала останніх Афіниних слів.

— Це все цілком непогано. Поштовх до відновлення Намиста, ура… — подруга стенула плечима.

Здавалось, її не особливо хвилюють ані вселенські зміни, ані тіньові загрози.

— Про що думаєш? — спитала Рен, завваживши її задуму.

— Та багато всього… Останнім часом мені здається, що я втратила точку опори. І якщо не віднайду її, то кранти, — Нікта любила з усмішкою говорити такі речі, щоб було важко зрозуміти, чи їй насправді сумно, чи це жарт такий.

— Якщо вірити Діанові, втрата точок опори — це частина шляху, — відказала Рен.

— Якщо вірити Діанові, то я мала б «возлюбити ближнього свого» без огляду на його мудакуватість. Ох, а взагалі, всі ситуації можна списати на «частину шляху», захованого у тіні…

— Нікс, — пригадала дівчина, — Аматерасу розповіла мені, що ви з Амоном могли б вижити на тіньовому боці.

Нікта повільно кивнула.

— Так. І ось іще один факт, який нас об’єднує з цим Діонісом.

— Як думаєш: ви могли б домовитися з тамтешніми студентами про замирення з Академією?

Нікта хмикнула й розсміялася.

— А ти могла б змінити світ клацанням пальців? Думаю, що ні. І про мир — теж ні.

— Дякую за нагадування, я зараз навіть не можу виростити мрію, — з осудом мовила Рен і зручніше вмостилася на підвіконні. — А щодо тіні — з чого така певність?

— Я чула багато від людини, котра побувала там. Їх виховали в ненависті до нас, а це річ, котру важко викоренити без обопільних зусиль. Зусиль ніхто докладати не хоче, бо надто багато вже закладено в те, аби живити неприязнь. До всього, це так легко: вважати інших гіршими.

— Ти це не від Амона раптом чула? — зрозуміла Рен, пригадуючи його унікальну навичку.

— А від кого ж іще?

— А він що — і там тусувався?

— Мені важко уявити, чи є у Всесвіті місце, де наш любий Діоніс не тусувався… — Нікта закотила очі.

— Я серйозно, Нікс.

— А я теж. Він побував у неймовірних місцях перед тим, як потрапив до Академії. Думаю, коли захоче — розповість… Знаєш, із нього нічого не витягнути, якщо він затявся мовчати! Посміється, на позір обійме, заговорить — і ні слова про те, що питали! — Нікта розтяглась на ліжку і подивилась у стелю: — Іноді я прокидаюся вранці, і мене переслідує відчуття, що сьогодні прийду в Академію, а його там нема. І не було ніколи. А тоді — білі плями. Мовби щось зле коїться, а мені не відкривають цього. І що він, Діоніс клятий, — у центрі всього.

— Він не зникне, — спробувала заспокоїти Рен.

— Уже ж зник одного разу… Ну гаразд. Піду я.

— Куди? Ніч надворі!

— А я богиня ночі взагалі-то. Тож гуляти в такий час — це саме в моєму стилі! А хто ти, Савітрі?..

Нікта

Повітря зберігало в собі рештки тепла. Нікта перев’язала шарф із гнівним ентузіазмом, ніби він був у чомусь винен. Адже її з’їдало почуття, що все