Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

Паркер повільно відсторонився, але всього на міліметр, щоби прошепотіти крізь вигуки вітань і аплодисментів:

- Моя дружина… Моя місис Паркер.

 - Мій чоловік, - відповіла так само я, й знову полинула до його вуст.

Ох, весілля йшло прекрасно. Недалеко від нашої арки, організатори поставили декілька витончених круглих столиків для нас та гостей, який знаходився біля танцмайданчика, прикрашеного гірляндами теплого відтінку. Схоже на те, як Дейв колись зробив сюрприз таким чином для мене. Поки мій чоловік відійшов розв'язувати якісь питання щодо весілля, поруч сіла Лія.

- Про що думаєш, молода дружина? – радісно запитала вона, оглядаючи столики з гостями з мого боку.

- Про те, що мені шкода, що я не розгледіла це місце вперше. Воно таке прекрасне.

- Ох, - емоції подруги зразу помінялися, коли я сказала дані слова, і я встигла про них пошкодувати, але вона продовжила далі говорити спокійніше: - Мені Дейв розповів про те, чому ви сумнівалися обирати це місце. Мені так шкода, Ані. Я була занадто дурна.

- О, ні, що ти, Ліє, - я стиснула її плече, змушуючи, подивитися на мене. – Звісно, ми спершу сумнівалися, але потім я зрозуміла, що негативні емоції можна замінити позитивними. Тому, ми дали цьому місцю ще один шанс, і він нас не підвів.

Лія вдячно усміхнулася, киваючи мені, а я продовжила:

- Це місце тепер буде нагадувати мені про шалене кохання, а ще те, як важливо нагадувати своїм рідним про те, що вони тобі потрібні.

- Ох, Ані, ти все-таки хочеш змусити мене заплакати, - відповіла, схлипуючи, найкраща подруга й обійняла мене.

Я погладила її по волоссю та обійняла міцніше, як вона заговорила:

- Хочу, щоби ти дещо знала, і це місце ще дещо тобі нагадувало.

Відсторонившись й оглянувшись навкруги, дівчина прошепотіла мені:

- Ми з Адамом вирішили спробувати завагітніти.

- Серйозно? – витріщила очі я, міряючи її поглядом. – Ліє, це ж прекрасно!

- Так, проте є одне «але». Ми вже здали всі аналізи, які призначив терапевт. Адам повністю здоровий, а ось я маю проблеми з гормонами й маткою. На це можуть піти роки…

Я стиснула губи в тонку лінію, шукаючи у натовпі статуру Адама. Той підійшов якраз до мого чоловіка, експресивно розказуючи йому щось. Я погладила подругу по руці й запитала:

- Ти дуже засмучена цим?

- Є трохи, але, Ані, я щаслива, що у мене бодай є шанс. Я почну лікування і ми почнемо старатися. Сама знаєш, цей процес не є поганим.

Вона жартівливо штовхнула мене своїм ліктем в руку, а я закотила очі, втішливо усміхаючись її реакції.

- Я вірю у вас.

- Дякую, моя дорога. І ви не відставайте, - подражнила мене Лія.

- Ох, давайте ми якось після вас, добре? Ми, на відміну від вас, тільки одружилися. За вісім місяців поговоримо про це…

-  За вісім місяців поговорите про що? – підійшов до нас неочікувано Дейв, цілуючи у щоку.

Я зашарілася, швидко прокручуючи підходящу відповідь у своїй голові, але замість мене відповіла Лія:

- Про те, як проведемо новорічні канікули. За вісім місяців якраз новий рік.

Браво, Лі. Це ж геніально.

Дейв трішки скривився, рахуючи щось у своїй голові, а потім відповів, звертаючись до мене в кінці:

- Ну в принципі так, хороша ідея. Ходімо танцювати, моя любов?

 - О, до речі, так. Гості чекають на перший танець молодят, - вигукнула Лія, залишаючи нас одних.

- З тобою тепер хоч на край світу, любов моя, - відповіла я, вкладаючи свою руку в його.

Вийшовши на центр танцмайданчика, де вже зібралися люди, Дейв притягнув мене до себе, вхопивши за талію, а я поклала свої руки йому на шию, пригортаючи ближче. Ми зарухалися у повільному танцю, міцно обіймаючись…

***

Наш час

- Ми танцюємо зараз так само, як і тоді, - помітила я, доторкаючись своїм носом до носа Дейва.

Він задумався на декілька хвилин, дивлячись мені в очі, а потім відповів:

- Точно…

 - Ох, хотіла я б повернутися туди хоча б на декілька секунд. Побачити себе знову красивою, молодою, у весільній сукні…

Я не встигла помріяти, як рука мого чоловіка потяглася до моєї щоки й погладила її.

- Мила моя, ти завжди красива, у сукні, і без неї теж. – усміхнувся одним кутиком Дейв, на що я закотила очі. – Тіло це всього лиш оболонка. Це нормально, що воно старіє, бо ніхто у цьому світі не вічний, а ось твій характер, твої вчинки, твої слова… Ти зараз – це та сама минула Аніка й нікуди вона не зникла. Я одружився з тобою, бо був безмежно закоханий, і я одружений з тобою й досі, продовжуючи бути тим самим дурненьким закоханим хлопцем.

- Мені здається, що я гарно на тебе впливаю, - вигнула брову я. – Ти почав говорити такі мудрі речі після життя зі мною.