Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Пан Осьвєнцімський не сміявся, не жартував і не співав. Зате мав якусь дивну посмішку, примерзлу до лиця. Коли не було боїв, днями й ночами грав у карти. І навчив цього все товариство. Бувало, програвав усе, що мав. Хоча належав до старшини, був добрим товаришем. Говорив коротко, гостро, ніхто не наважувався з ним сперечатися. Тільки з одним Дмитром та ще з Куділем жив у побратимстві.

Пан Осьвєнцімський звернувся до пляцкоменданта і до звойованого війська. Промовив коротко, але ґречно, по-панськи й по-людськи, промовив, як годиться. Голосно оповістив, що таким є наказ ватажка, щоб їх здоровими та неушкодженими відправити цими дарабами панові цісареві. Сказав також, що вбитих поховають усіх разом тут на цвинтарі. А важко поранених доглянуть самі вірмени. Легше поранених і таких, що здатні ходити, можуть взяти з собою. Пан пляцкомендант хай робить, що хоче. Може залишитися тут. Може взяти підводу і їхати, його воля.

Закінчив пан Осьвєнцімський свою промову такими словами:

– Розголосіть усім цісарським жовнірам про все, що ви тут бачили. Розкажіть, які тут люди живуть!

Отака була промова пана Осьвєнцімського, ватажка.

Комендант стояв спокійно, ніби нічого не сталося. І лиш поважно повторював: «Я, я! – так, так!»

Отака була промова коменданта з губернського департаменту.

Ніхто не обшукував і не перевіряв пляцкоменданта, хоча не одному ясенівцеві світилися очі від тих високих офіцерських чобіт. Пан Осьвєнцімський знався на лицарських манерах і навіть шпаги у нього не забрав. Але й у жовнірів нічого не забирали. Кожному пораненому по-християнськи дали добрячий ковток контрабандної горілки. Так чекали до світанку. Дехто дрімав коло ватри. А інші розмовляли, курячи файки, так ніби щойно й не було війни. Нарешті жовнірам наказали заходити всередину корабля-ведмедя, і, сідаючи на нього, кожен кидав на березі свою зброю, бо так наперед домовилися. Мартиш вів дарабу, а Куділь разом із кількома озброєними товаришами плив для охорони. Дараба дійшла до річкової розвилини, де сходяться ріки. На тому місці жовнірам звеліли зійти на цісарський берег. Попрощалися без жодної злості. Бажали одні одним щастя на дорогу. Війну воювали, але з озброєними. Роззброєних без кривди відвезли сюди й залишили. Може собі пан цісар робити з ними, що захоче. Показали цісареві свою юнацьку честь. Хай уже дасть нарешті спокій із мандаторами!

Після того, як дараба відпливла, пан Осьвєнцімський поспішив зі всім своїм товариством до мандаторії на допомогу Дмитрові. На березі залишив кілька людей, щоб пильнували кораблі та зброю.

У той час, коли на березі ще воювали, Дмитро розбудив і витягнув з ліжка самого пана Пасхаліса-Якобенця – «війта нації вірменської», щоб показав йому, де є які цісарські уряди, входи та ключі. Спочатку пішли до податкової служби – штаєрамту, поскладали всі їхні книги на купу, і Клим підпалив ними штаєрамт. Гроші у касах були паперові. Дмитро їх не рахував, жменями наскидав до бесагів, але Якобенцеві дав досить за труди. Якобенець не заперечував.

По черзі підпалили решту урядових будинків. Лише мандаторія була ще ціла, і там були рештки кутських військових сил. Мур, який оточував велике подвір’я мандаторії, з одного боку межував із вулицею, що йшла до берега, а з другого були городи й сади. На тому подвір’ї стривожено крутилися пушкарі. Вряди-годи стріляли на вулицю, а часом визирали через мур.

Коли постріли на березі стихли, Дмитро, коли цього найменше сподівалися, одним стрибком опинився на мурі з боку вулиці. І, запаливши два сіркові смолоскипи, стояв високо на мурі й дивився вниз на пушкарів. Наче над головами курчат без квочки з’явився найстарший половик-яструб і ретельно видивлявся, котре має вхопити.

Вони відступили в кут, де задній мур прилягав до сходів, що вели до мандаторії. Поглядали то на Дмитра, який білів у світлі смолоскипа, то назад на поверх, де у вікні щохвилини з’являвся мандатор, то висовуючись, то ховаючись назад.

Мелькнувши у вікні, мандатор скомандував – точніше, заверещав тоненьким голосом:

– Стріляти, стріляти! Вогонь, вогонь!

Отаман пушкарів Швед невпевненим голосом повторив цей наказ. Пушкарі вистрілили у Дмитра якраз у ту мить, коли він зістрибував з муру вниз. Не зачеплений жодною кулею, Дмитро летів до мандаторії. Відразу за ним на мурі блискавично з’явився Чупрей, зіскочив усередину, а за ним інші. Насамкінець і старий Клим якось видряпався та зліз із муру. На плечах тягнув, окрім в’язки сіркових лучниць, саж. Насилу волочив за собою ногу, в якій була якась стара куля і яка розболілася від стрибання і того тягаря.

Чупрей був лише у сорочці та червоних штанях. Захищав його тільки високий, дуже грубий пояс. За поясом мав багато пістолетів та бардок. У світлі лучниці часом було видно, як розкуйовджена чуприна стирчала і гойдалася якимось півколом, схожим на віхоть, мов у лісового чорта, аж справді страшно було дивитися. Він ще й викрикував і реготав, як сам чорт, наганяючи цим страху на пушкарів. Дмитро, як завжди, у своїй довгій, грубій, білій весільній ґуґлі, був спокійний, спокійно й вільно біг і так легенько ступав, наче чув якусь тиху музику. Так вони летіли з факелами до мандаторії, прямуючи до протилежного кута муру, де скупчилися пушкарі. Мандатор аж охрип від крику та прокльонів, безугавно наказуючи стріляти, а пушкарі заклякли з жаху, коли невідь звідки з’явився сам молодий мольфар із Льодової Баби, і кулі його оминали. Ще ніколи ніхто не бачив його в бою так зблизька, як тоді.

Дмитро раптово зупинився посеред подвір’я. Стояв, широко розставивши ноги, крикнув гучно і весело:

– Та вже кидайте, хлопці, пістолети і кріси на землю! Відпускаю вас!

На подвір’ї запала тиша. Але мандатор, то знагла висуваючись із вікна, то знов пірнаючи у темінь, наче пес, що вискакує з буди, коли натягнений ланцюг затягає його назад, так само тонко заливався вереском, як дворовий цуцик на цепу. І пушкарське військо застрягло, мов дараба в загаті. Ні туди, ні сюди. Вже були б кинули зброю. Та раптом згори від мандаторії пролунало кілька пострілів, націлених просто у Дмитра. І хоча ті кулі опадали з білої волохатої ґуґлі на землю, дзенькаючи на камінні, наче бляшані ґудзики, жменька опришків усе ж ошаленіла.

– Стріляють, гицелі чортові, цілять у ватажка!

Постріли з пістолетів гримнули у вікна другого поверху. Задзвеніли розбиті скляні шиби і посипалися на голови пушкарів. Засвистіли барди у повітрі, а до того ж на пушкарів летіли горючі сіркові лучниці. Чупрей крикнув дико й завзято:

– Викосити те все! Дмитрику, дощенту витяти!

Хоча Чупрей мав щирі бажання, те слово було