Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

– У разі бунту підданих, коли вони не хочуть розійтися, треба командувати: Гохан – зброю догори. – І стрі- ляти вверх. – Але ж ці цісарські піддані атакують! Ось! Безперервно стріляють, ранять цісарських стрільців.  – Гальт! Цього нема в реґламенті… Чи таке можливе? Чи є якась рада? Спокійно! У реґламенті є все.

Горталися, горталися сторінки одна за одною в тій мудрій голові, врешті знайшов:

– Вогонь потрібен для оборони і для атаки. Тут є наразі оборона…

Підняв шпагу. Тоді ватри задиміли білим димом від ялівцевої хвої.

– Ан! – скомандував.

А тимчасом поспішні постріли, що без ладу й без команди лунали з берега, з рушниць у бербеницях, уже вражали військо.

– Фоєєєєєєєр! – протяжно й ритмічно співав пляцкомендант, точнісінько так, як передбачає реґламент.

А той залп таки був фігуровий. Вибрав собі залп якогось діда-приблуду, що в Ясенові видряпався на дарабу, аби щось заробити біля опришків у Кутах. По дорозі його частенько брали на глузи, бо який із «прошєка» – опришок. Під час стрілянини він не лежав, а стояв собі спокійно біля ватри. Ясна річ, що битва – не його справа. Але так він притягнув до себе цілий рій куль. Тепер був подірявлений, як решето. Видно, що жовніри були навчені цілитися, щоб не марнувати цісарські патрони, хоча сам пан пляцкомендант через темряву не визначав цілі. Так, як про це говорить реґламент.

Відразу після залпу озвалася Куділева флояра Василюковою піснею. І всі опришки підхопилися та притьмом кинулися до війська. Біжучи, вони червонілися там і сям у полисках вогню, наче криваві плями. Часом блискали мосяжні бляхи на капелюхах. Оточили військовий загін, стріляючи з пістолетів, підходячи дедалі ближче, рубаючи бардами карабіни та руки. У той самий час озвалися з берега, чи то з корабля, трембіти.

Але й цей напад не спантеличив пляцкоменданта. Він знав, чим на це відповісти. Скомандував, і половина роти повернулася кругом, ніби на змащених завісах. Знову щось викрикнув, і всі боки наїжилися довгими багнетами. Стійкі й важкі шеренги зіткнулися з легкими та спритними, але невитривалими нападниками. Сміливого люду в нас не бракує, але такого твердого, а може, тупого, як ті німці, ніхто досі не бачив. Стоять у порядочку, хоч летять на них кулі, хоч барди рубають. Один тримає багнет і махає ним, другий заряджає свій «ґевер», а третій стріляє. І так на зміну. Стоять, як скеля.

Тим часом підпалені доми й уряди в містечку вже почали горіти вогнем. Куділь зміркував, що має робити. Адже розумів Василюкові накази. Серед пострілів, розгардіяшу та колотнечі у темряві знову солодко заграла флояра. Заграла пісню про свободу.

І тоді почали летіти гостродзьобі пташечки. Почали пурхати нагострені бардочки, булатні й мідні. Летіли легесенькі, а падали ой як тяжко. Співали, висвистували та вуркотіли в леті, а вдаряючи, глухо гуділи. Розтинали повітря спритно та вільно, а куди увірвалися, вже їх звідти не витягнути. Злітали весело, а там, де відпочивали, чути було людські стогони. Падали темні й тихі, а де блиснули, там уже скреготіли порубані кості та черепи.

Цей несамовитий співучий рій похитнув залізне військо. Від такого удару вже полягла б яка-небудь молода діброва. А німці ще стояли.

Поспіхом почали гортатися сторінки у голові пляцкоменданта. Вперед і назад шелестіли сторінки. Але й бардки свистіли ще швидше і чимраз голосніше.

– Це не ближній бій, але й не дальній, – думав комендант, шукаючи в реґламенті. Бардка вразила його в плече. – Це не суттєво – реґламент передовсім!

Дедалі яскравіше палали міські будинки, дедалі ясніше ставало від пожеж. Вайґль побачив, наскільки великим є спустошення у солдатських шеренгах. Заряджати рушниці було дедалі важче. Шиковані лінії ламалися, багато багнетів вийшли з ладу, фланги шеренги були незахищені, щораз більше стискалося коло нападників, мов залізний обруч. Знову озвалася флояра Пелеховою співанкою:

Гей, гуки, мої гуки!

Цей знак подали за ріку, а звідти вже відповідали невидимі флояри. Поки на цьому березі далі завзято бороли- ся, Томанюки поспішно пливли дарабою через ріку. Пан Осьвєнцімський якраз зійшовся з самим комендантом і забавляв його, фехтуючи і махаючи довгим топором. І тут раптом із берега розляглася дика, захрипла Томанова пісня:

А ми хлопці Томанюки,

Не страх нам погоні,

Гірським людям аж танцюють

Топори в долоні.

Опришків, які билися, надихнула ця допомога. Розпалені та розлючені німецькою впертістю, вони почали рубати немилосердно, разити дико й жорстоко.

І тоді сторінки у голові пляцкоменданда (губернського департаменту) сповільнили свій рух. Шелестіли то там, то сям. Сам він мало не задихнувся в натовпі жовнірів. Та ще й відчував слабкість через втрату крові.

Це не має значення. Йому треба чітко все усвідомлювати, йому треба бути в порядку!

Він бачив зламаний стрій, бачив свій підрозділ, збитий у безладну купу і через це нездатний ло якихось дій. Бачив, як дедалі страшніший вогонь охоплює місто. На якусь мить закрилася для нього книжечка з реґламентом. Але відкрилася знову впевнено і спокійно. Пляцкомендант підняв шпагу й виголосив твердо, коротко:

– Струнко! Пардон! Скласти зброю!

Він був у порядку (хоча про «пардон» перед цивільними підданими в реґламенті нічого не було…).

Наче раптово спинені на ходу жорна у млині, завмерло військо зі зброєю біля ноги. А от пан Осьвєнцімський та Куділь ледве могли стримувати товариство від різні, б’ючи оскаженілих рубачів по руках, а декого дурнішого і по лиці, щоб отверезити, щоби знову не розгорілася битва. Пан Осьвєнцімський та Куділь вийшли наперед. Подали руки комендантові. Військо вишикувалося в довгу шеренгу. Опришки відступили вбік.

Знову озвалися Дмитрові трембіти. Грали бадьоро, жваво, мов до танцю, сповіщали, що бій закінчений.

Тепер виступив пан Осьвєнцімський. Лише він міг порозумітися з німецьким командуванням. І, коли промовляв, усі мовчки уважно слухали.

Нині навіть правнуки пана Осьвєнцімського, які тут у горах дістали різні прізвища, нічого не можуть про нього розповісти, а тоді було точно відомо тільки те, що пан Осьвєнцімський перед тим ніяким розбоєм ані геройством не займався. Оповідав навіть якийсь приблуда жидам у Косові, що Осьвєнцімський походив із великих панів, жив у великому достатку серед слуг та гайдуків. От тільки – казав – дбав про якусь свободу для панів і за неї сперечався-боровся з цісарем. Як ото зазвичай пани між собою, хоча хто б то міг відгадати, якої ще свободи панам було потрібно. Але видно було, що він був не згідний із цісарським правом. Може, тому найбільше підмовляв Дмитра проти цісарських урядів.