Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

тиждень, перед ясні царські очі з'явився його сардський гостеприємець і онук колишнього лідійського царя Креза. Очі старого Піфія нагадували очі побитого пса.

Незважаючи на його вигляд, цар зрадів цьому чоловікові, який минулого разу ладен був оддати перському цареві всі свої незлічимі багатства й палко бажав йому завоювати Елладу. Тепер у царському стані бракувало саме таких людей.

Намагаючись не дивитися в його нещасні очі, цар ласкаво запитав Крезового онука:

— Що, лідійцю, тебе привело? Скажи, не соромлячись, і я виконаю всі твої побажання. Навіть якщо б при цьому довелося заслужити божий гнів!

— Ми всі важимо божим гнівом... — двозначно мовив Піфій, але прихильність перського царя додала йому сміливості, й він сказав: — У Сардах я хотів оддати тобі все своє срібло-золото. На нього можна було б спорядити величезну рать, далеко не кожен цар має стільки, як у мене, багатства, а ще я дав тобі всіх своїх п'ятьох синів. Ти мого срібла-золота не захотів узяти, ще й подарував сім тисяч дариків, яких мені не вистачало до чотирьох мільйонів. Тепер я тобі знову кажу: забери й ті чотири мільйони золотих дариків, і дві тисячі талантів срібла, але залиш мені одного з моїх синів!.. Поки Піфій викладав своє прохання, обличчя Хтайарші набрякало й набрякало кров'ю, а за останнім словом лідійця він одвернувся й так і стояв певний час. Потім раптом обернувся й гаркнув:

— Геть з-перед моїх царських очей!

У Піфія по-старечому затряслись руки, а зморшками щік побігли сльози.

— Й ти злякався небесного знамення? — крикнув удруге цар. — Злякався, що всі твої вилупки загинуть в Елладі? Добрий мені царський гостеприємець і друг!..

— Старий я став і відчуваю наближення смерті, — тремтячим голосом озвався Піфій. — Поки ти воюватимеш в Елладі, я відійду до Царства тіней. Хто ж мене догляне хворого, хто подасть помираючому кілік води?.. Ото я й зважився попросити за одного сина...

Цар перезирнувся зі своїм дядьком та братами Ахеменом і Масіштою й несподівано для всіх засміявся.

— Добре, — майже лагідним голосом проказав він до Піфія. — Ми тут порадимося й гукнемо тебе.

Піфій глибоко вклонився й потяг ноги до виходу, й коли за шатром утихло його човгання, цар люто глянув на свого дядька:

— Як тільки тебе мій батько терпів! — Згодом він згадав інше: — Ти ж іще пам'ятаєш Батька персів? Як у таких випадках чинив цар Куруш?

— Я був тоді молодий, але дещо пам'ятаю, — без особливої надії відповів Артабан. — Кожному батькові Куруш лишав наймолодшого сина. Якщо старші не поверталися додому, молодший брав за себе їхніх дружин і всиновлював дітей. Доглядав і батька з матір'ю до смерті...

Артабан потроху захопився, та небіж його перебив:

— А як чинив мій богорівний батько?

Артабанові стало прикро, що молодий небіж так грубо його перебив, і захотілося допекти цьому богорівному недоросткові, якому минав сороковий рік.

— Пам'ятаю один такий випадок, — нахмуривсь Артабан. — Один перс на ім'я... Еобаз... послався на Батька персів і попросив мого найяснішого брата, щоб забирав до Скіфії не всіх його трьох синів, а бодай одного лишив удома...

Спогади змусили Артабана замислитися, й цар нагадав:

— То як же вчинив мій батько?

— Він пообіцяв Еобазові не брати з собою жодного його сина. Звелів одрубати голови всім трьом...

Хтайарша весело засміявся, вдоволений дотепним рішенням свого тата.

— Але я не чинитиму ні так, як він, ні так, як Батько персів, — раптом споважнівши, заявив цар. — Кожен має жити своїм розумом. Так сказав Заратуштра, і так думаю я.

— Покликати лідійця Піфія? — спитав Масішта, молодший брат царя Хтайарші.

— Він про все довідається потім, — відповів цар.

— Як же ти з ним учиниш? — озвався вже з надією в голосі Артабан.

Цар засміявся ще розкутіше.

Наступного ранку ніхто особливо війська не підганяв. Першою рушила стрункими рядами коней на захід чільна тисяча полку «безсмертних», а за нею потяглися решта дев'ять тисяч і все перське військо, неабияк здивувавши всіх воєвод — від малого до великого.

Цар царів зважив на слізне прохання свого гостеприємця Піфія й забрав у похід не всіх його п'ятьох синів: найулюбленішого, старшого сина він лишив батькові — внукові останнього лідійського царя. Звелів живцем розрубати його навпіл і покласти обидві половини обабіч дороги, якою військо мусило йти на захід. І військо пішло само. Те страшне небесне знамення здавалося вже не таким страшним проти сьогоднішньої події — навіть жорстокі перські вої притихли й дали себе вести в невідомі краї, підкорившись невідомій долі.

Рідний брат царя Дар'явауша теж із мимовільним острахом глянув на свого племінника, який став уже цілком викінченим царем.

— Пошлеш гінця до сардського сатрапа, щоб забрав у того лідійця все срібло й золото, — сказав Артабанові цар. — Я дотримав своєї обіцянки, а він хай дотримує свого слова.

Сивий довгобородий Артабан мовчки Кивнув головою й теж мовчки потупив очі до зелених чобіт.

Нагорода вірному керманичеві

Коли голова перського війська перекотилася через гирло міленької річки Несту й опинилась у землях фракійського племені едонян, цар Хтайарша вирішив пливти далі морем, бо вже третій день зряду не переставав дощ. Трієра була єгипетська, а єгиптяни тямились на розкошах: корма виявилася вкрита зверху мідними листами, а всередині обтягнена строкатими шкурами лівійських тварин. Хтайарша не любив тісних еллінських суден,