Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

було, — говорив старий, мотаючи шовк. — І робиш ти, і їси, і спиш, усе в свій час. На обід щі тобі та каша, на вечерю теж щі та каша. Огірків і капусти було досхочу: їж добровільно, скільки душа хоче. І строгості було більше. Усяк себе глядів.

Світила тільки одна лампочка, що горіла тьмяно і чаділа. Коли хто-небудь заступав лампочку і велика тінь падала на вікно, то видно було яскраве місячне світло. Старий Осип розповідав не поспішаючи про те, як жили перед волею, як в оцих самих місцях, де тепер живеться так нудно і бідно, полювали з гончаками, з хортами, з псковичами і під час облав мужиків напували горілкою, як у Москву ходили цілі валки з різаною птицею для молодих панів, як лихих карали різками або засилали в тверську вотчину, а добрих нагороджували. І бабка теж розповідала дещо. Вона все пам’ятала, геть усе. Вона розповіла про свою пані, добру, богобоязливу жінку, в якої чоловік був гультяй і розпусник і в якої всі дочки повиходили заміж бог знає як: одна вийшла за п’яницю, друга — за міщанина, третю — викрали потай (сама бабка, яка була тоді дівчиною, допомагала викрадати), і всі вони скоро померли з горя, як і їхня мати. І, згадавши про те, бабка аж поплакала трохи.

Раптом хтось постукав у двері, і всі здригнулись.

— Дядьку Осипе, дуети ночувати!

Увійшов маленький, лисий дідок, кухар генерала Жукова, той самий, в якого згоріла шапка. Він сів, послухав і теж став згадувати та розказувати всякі історії. Микола, сидячи на печі, звісивши ноги, слухав і питав усе про страви, які готували за. панів. Говорили про битки, котлети, різні супи, соуси, і кухар, який теж усе добре пам’ятав, називав страви, яких нема тепер; була, наприклад, страва, яку готували з волових очей, і називалася вона «ранком прокинувшись».

— А котлети марешаль тоді робили? — спитав Микола.

— Ні.

Микола докірливо похитав головою і сказав:

— Ех, ви, горе-кухарі!

Дівчатка, сидячи і лежачи на печі, дивилися вниз не кліпаючи; здавалося, що їх було дуже багато — наче херувими в хмарах. Розповіді їм подобались; вони зітхали, здригалися й блідли то від захоплення, то від страху, а бабку, що розказувала найцікавіше за всіх, вони слухали затамувавши подих, боячись поворухнутись.

Лягали спати мовчки; і старі, розтривожені розповідями, схвильовані, думали про те, яка прекрасна молодість, бо після неї, хоч би яка вона була, залишається в згадках саме тільки живе, радісне, зворушливе, і яка страшенно холодна та смерть, що не забариться, — краще про неї й не думати! Лампочка погасла. І пітьма, і двоє вікон, різко освітлених місяцем, і тиша, і скрипіння колиски нагадували чомусь тільки про те, що життя вже минуло, що не вернеш його ніяк… Задрімаєш, замрієшся, і раптом хтось торкає за плече, дмухає в щоку —і сну нема, тіло таке, наче перележав його, і лізуть у голову все думки про смерть; повернувся на другий бік — про смерть уже забув, але в голові снуються дивні, нудні, марудні думки про злидні, про харчі, про те, що борошно подорожчало, а трохи згодом знову згадується, що життя вже минуло, не вернеш його…

— О господи! — зітхнув кухар.

Хтось тихо-тихо постукав у вікно. Мабуть, Фекла вернулась… Ольга встала і, позіхаючи, шепочучи молитву, відімкнула двері, потім в сінях одсунула засув. Але ніхто не входив, тільки з вулиці повіяло холодом, і стало раптом видно від місяця. У відчинені двері видно було і вулицю, тиху, порожню, і. самий місяць, що котився по небу.

— Хто тут? — гукнула Ольга.

— Я, — почулася відповідь. — Це я.

Біля дверей, притулившись до стіни, стояла Фекла, зовсім гола? Вона тремтіла від холоду, цокотіла зубами і при яскравому місячному світлі здавалась дуже блідою, гарною і чудною. Тіні на ній і місячний блиск на шкірі якось різко кидалися у вічі, й особливо чітко визначалися її темні брови та молоді, міцні груди.

— На тому боці шибеники роздягли, пустили так… — промовила вона. — Додому без одежі йшла… як мати народила. Принеси одягтися.

— Та ти в хату йди! — тихо сказала Ольга, теж починаючи тремтіти.

— Старі б не побачили.

Справді, бабка вже непокоїлась і бурчала, і старий питав: «Хто там?» Ольга принесла свою сорочку і спідницю, одягла Феклу, і потім обидві тихо, намагаючись не грюкати дверима, увійшли до хати.

— Це ти, гладка? — сердито пробурчала бабка, догадавшись, хто це. — А бодай тебе, полуночнице… нема на тебе погибелі!

— Нічого, нічого, — шепотіла Ольга, кутаючи Феклу, — нічого, ластівко.

Знову стало тихо. У хаті завжди погано спали; кожному заважало спати що-небудь невідчіпне, настирливе: старому — біль у спині, бабці — клопіт і злість, Мар’ї — страх, дітям — короста і голод. І тепер теж сон був тривожний: переверталися з боку на бік, марили, вставали напитися.

Фекла раптом заревла гучно, грубим голосом, але зараз-таки стримала себе та зрідка схлипувала все тихше й глухіше, поки не змовкла. Часом з того боку, з-за річки, чути було, як бив годинник; але годинник бив якось чудно: вибив п’ять, потім три.

— О господи! — зітхнув кухар.

Дивлячись на вікна, важко було зрозуміти: чи все ще світить місяць, чи це вже світає. Мар’я встала й вийшла, і чути було, як вона на подвір’ї доїла корову і говорила: «Сті-ій!» Вийшла й бабка. Було ще темно в хаті, але вже стало видно всі речі.

Микола, що не спав цілу ніч, зліз з печі. Він дістав із зеленої скриньки свій фрак, надів його і, підійшовши до вікна, погладив рукави, потримався за фалдочки — і усміхнувся. Тоді обережно зняв фрак, заховав у скриню й знову