Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

— Чого, кумо, побиватися! Хата заштрафована — чого тобі!

Семен; звертаючись то до того, то до іншого, розказував, з чого зайнялося.

— Оцей самий дідок, з клуночком, генерала Жукова дворовий… У нашого генерала, царство небесне, за кухаря був. Приходить увечері: «Пусти, — каже, — ночувати…» Ну, випили по чарці, звісно… Стара заходилась біля самовара — дідка чаєм напоїти, та не в добрий час наставила самовар у сінях, вогонь з труби, значить, просто на покрівлю, на солому, воно й теє. Мало самі не погоріли. І шапка в старого згоріла, гріх, та й годі.

А в чавунну дошку били безупинно, і часто дзвонили в церкві, за річкою. Ольга, вся в світлі, задихаючись, дивлячись із жахом на червоних овець і на рожевих голубів, які літали серед диму, бігала то вниз, то нагору. Їй здавалося, що цей дзвін гострою колючкою встромився їй у душу, що пожежа ніколи не закінчиться, що загубилася Саша… А коли в хаті з гуркотом завалилася стеля, то від думки, що тепер згорить неодмінно все село, вона ослабла і вже не могла носити воду, а сиділа над кручею, поставивши біля себе відра; поряд і нижче сиділи жінки й голосили, як по покійникові.

Та ось з того боку, з панської садиби, приїхали двома підводами прикажчики і наймити й привезли з собою пожежну машину. Приїхав верхи студент у білому кітелі нарозпашку, дуже молодий. Застукали сокирами, приставили до палаючого зрубу драбину, і полізло по ній зразу п’ять чоловік, і поперед усіх студент, що був червоний і кричав різким, охриплим голосом і таким тоном, начебто гасити пожежі було йому звичним ділом. Розбирали хату по колодах, розтягли хлів, тин і найближчий стіжок.

— Не давайте валити! — почулися в юрбі суворі голоси. — Не давай!

Кир’як подався до хати з рішучим виглядом, начебто бажаючи не дати приїжджим валити, але один з робітників повернув його назад і вдарив по шиї. Почувся сміх, робітник ще раз ударив, Кир’як упав і рачки поліз назад в юрбу.

Прийшли з того боку дві гарні дівчини в капелюшках, — мабуть, сестри студента. Вони стояли оддалік і дивились на пожежу. Порозкидані колоди вже не горіли, але дуже куріли; студент, працюючи кишкою, спрямовував струмінь то на ці колоди, то на мужиків, то на молодиць, що носили воду.

— Жорж! — кричали йому дівчата докірливо і з тривогою. — Жорж!

Пожежа закінчилася. І тільки коли стали розходитись, помітили, що вже світанок, що всі бліді, трохи смугляві, — де завжди так здається рано-вранці, коли на небі згасають останні зорі. Розходячись, мужики сміялись і жартували з кухаря генерала Жукова та з шапки, що згоріла; їм уже хотілося обернути пожежу на жарт, і начебто навіть було шкода, що пожежа так скоро скінчилася.

— Ви, пане, добре гасили, — сказала Ольга до студента. — Вас би до нас, у Моркву; там, вважай, кожного дня пожежа.

— А ви хіба з Москви? — спитала одна з панночок.

— А так. Мій чоловік служив у «Слов’янському базарі». А це моя дочка, — показала вона на Сашу, яка змерзла й тулилась до неї. — Теж московська.

Обидві панночки сказали щось по-французьки студентові, і той подав Саші двогривеник. Старий Осип бачив це, і на обличчі в нього раптом заясніла надія.

Дякувати богу, ваше високоблагородіє, вітру не було, — сказав він, звертаючись до студента, — а то погоріли б враз. Ваше високоблагородіє, панове хороші, — додав він сором’язливо, тоном нижче, — світанок холодний, погрітись би… на півпляшечки з вашої милості.

Йому нічого не дали, і він, крякнувши, поплентався дот дому. Ольга потім стояла на краю й дивилась, як обидва вози переїжджали річку вбрід, як лугом ішли пани; їх на тому боці чекав екіпаж. А прийшовши в хату, вона розказувала чоловікові з захопленням:

— Та такі хороші! Та такі гарні! А панночки — як херувимчики.

— Щоб їх розірвало! — промовила сонна Фекла із злобою.

Мар’я вважала себе нещасливою й говорила, що їй дуже хочеться вмерти; а Феклі, навпаки, було до смаку все це Життя: і бідність, і неохайність, і невгамовна сварка. Вона їла, що давали, не перебираючи; спала, де й на чому доведеться; помиї виливала коло самого ганку: вихлюпне з порога та ще й пройде босими ногами по калюжі. І вона з першого ж дня зненавиділа Ольгу і Миколу саме за те, Що їм не подобалося це життя.

— Подивлюся, що ви тут їсти будете, дворяни московські! — говорила вона зловтішно. — Подивлю-усь!

Одного разу вранці, — це було вже на початку вересня, — Фекла принесла знизу двоє відер води, рожева від холоду, здорова, гарна; у той час Мар’я і Ольга сиділи за столом і пили чай.

— Чай та цукор! — промовила Фекла глузливо. — Пані які, — додала вона, ставлячи відра, — моду собі завели кожен день чай пити. Диви-но, щоб не роздуло вас од чаю! — казала вона далі, дивлячись з ненавистю на Ольгу. — Наїла в Москві пухлу пику, товстуля!

Вона замахнулась коромислом і вдарила Ольгу по плечу, аж обидві невістки тільки руками сплеснули й промовили:

— Ох, лишенько!

Потім Фекла пішла на річку прати білизну і цілу дорогу лаялась так голосно, що чути було в хаті.

Пройшов день. Настав довгий осінній вечір. У хаті мотали шовк; мотали всі, крім Фекли: вона подалась за річку. Шовк брали на ближній фабриці, і вся сім’я заробляла на ньому небагато — копійок з двадцять на тиждень.

— За панів краще