Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

– Не сумуй, синку! Якось воно буде! Головне – Катря жива! А там дивись – і випустять її…

– Та я не сумую, тітонько… Сама туга серце в’ялить…

Він хотів ще щось сказати старій, та раптом від колодязя долинув Керімів скрик:

– Івасю!

– Івась оглянувся.

– Що там?

– Та витягнув двоє відер води, а третього не подужаю… Мабуть, круком[16] за нижню цямрину зачепив. Або за корягу якусь…

– Чекай, я допоможу!

Вони вдвох ухопилися за крука – потягли вгору. Крук піднімався важко, але йшов. Хлопці тужилися щосили, ніби внизу почепилося кам’яне жорно.

Івась пожартував:

– Так ми з тобою увесь зруб нижній витягнемо! І що воно там за чортяка?

Він заглянув у колодязь. Світло-голубого шматочка неба у воді, як це буває у глибокій криниці, не видно, ніби щось його затуляє темне. Чути, як дзюрчить вода.

– Не попускай! Тягни! – загукав Керім. – Бо я впущу!

Івась знову вхопився за жердину і щосили потягнув догори.

Важкий тягар поволі піднімався з глибини. Нарешті зрівнявся зі зрубом. На нього упало світло.

– Якийсь лантух, чи що? – здивувався Керім.

– Та ні, це не лантух! – скрикнула раптом Параска. – Це… Боже, це ж людина! Утопленик! Кладіть його на землю!

Хлопці ухопили утопленого, що зачепився ременем за крука, перетягнули через цямрину і поклали на сніг. Перевернули горілиць. І тут Параска сплеснула руками.

– Господи! Та це ж Василь! Це його одяг! Його чуб!

Івась аж оторопів. Пильніше глянув на обличчя утопленика. Воно було розбухле, спотворене. Очі широко розплющені, аж вирячені. Шкіра у виразках, мов поїдена хробаками… І все ж у ньому щось є Василеве: його вузьке чоло, чорний чуб, хрящуватий ніс… Так, це він! Ось і родимка біля вуха!

– Так, це він! Василь! – підтвердив Івась. – Тут ніякого сумніву бути не може… Як же він опинився у колодязі? Сам стрибнув чи його вкинули?

Параска розвела руками. Керім стенув плечима. Та й Івась сам добре розумів, що ніхто не відповість на його запитання.

Василь на морозі швидко дубів, покривався скляною ожеледицею і ставав більше схожим на самого себе. Тепер уже ніякого сумніву не було, що це він.

– Що ж будемо робити? – запитала Параска. – Таке лихо! Все ще сподівалися, що він десь живий, а виходить, три місяці лежав у колодязі… А я й не знала – брала воду! О Боже! Куди ж тепер його?

– Треба йти до судді, – розміркував Івась. – Без його дозволу ховати не можна…

Тут зненацька закалатав на сполох дзвін – бем, бем, бем! Та так швидко, так тривожно!

Параска схопилася за серце.

– Ой, лишенько! Знову десь горить!

Хлопці переглянулись: тривога закликала до дії.

– Їдемо? – спитав Керім.

– Їдьмо! – Івась скочив у сідло. – Тітко Параско, попильнуйте тут, щоб часом собаки не пошматували Василів труп!

Вони виїхали на вулицю і повернули до майдану. З усіх усюд бігли люди.

– Де горить? – зупинився Івась біля бабусі, що, спираючись на ціпок, дрібуляла й собі на майдан.

Бабуся підвела вицвілі очі.

– Ніде не горить, синку, ніде!

– А чого ж б’ють на сполох?

– Скликають людей – відьму палити!

– Відьму палити? – У Івася тьохнуло серце. – Яку відьму?

– Таж ту, що підпалила місто… Покійного Хуржика наймичку…

Вона хотіла й ще щось додати, але Івась так ударив коня, що той перейшов зразу у чвал. Керім поспішив за ним.