Панас Мирний - Повiя

Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.

- Сiдайте, панночко, сiдайте, - каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, - такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

- А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? - зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

- Я зараз, зараз, - заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. - Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? - спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. - Вимощу - первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! - хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.

Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.

- Готово! - сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. - Сiдайте!

Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.

- О, та ви ж i митець свого дiла! - сказала вона.

- Не первина! - одказав Кравченко. - Скiльки я оцим самим конем перевозив народу - i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! - лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.

- Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.

- Ну, то я поможу. Ра-аз! - гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.

- Та й важка ж ви - нехай вам! Панночка куди легше буде! - смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.

- Старе завжди важче молодого, - одказала та, гнiздячись.

- Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу - чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! - гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. - Ану, заснув! Нно-о!!

Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.

- Ти, Василю, не дуже пускай з гори, - сказала Оришка, - щоб, бува, не перекинув.

- Ет, толкуйтеся, - стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. - Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска - як на подушцi зносе.

I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори - i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився - а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.

- А що? Не я казав? - повернувся Кравченко. - Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує - куди який страшний! А пробiг версту-другу - уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна - копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! - гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

- А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, - жартує Кравченко.

- Чого ви його звете Невiрою? - поспиталася Христя.

- Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! - повернувся до коня.

Проїхали ще трохи - показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним - царина, майдан, а далi - хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села - а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi - тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося - двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."

Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла - зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто