Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Це, певно, той старий лис. Мазепа, нацькував Карла на мене. Поки я його в свої руки не дістану і не задавлю, поти й не матиму спокою. Він мені всі мої плани понівечить. — А тії плани Меншикова, — то було винищити і пограбувати Україну доостанку, бо в кождому городі, в котрім ще його нога не ступила, всякого добра залишилося чимало. От у Гадячі скільки багатства лежить у замкових льохах...

І Меншиков рішив, що б там не було, позбутися зрадника Мазепи. І для царя який це буде сюрприз! Більшого й придумати годі. В битві дістати "старого злодія" не вдалось. Вже кілька разів здавалося ось-ось, і він наш. Та за кождим разом вихопився, як в'юн. Оставалося одно — наслати когось, щоби засівся і знічев'я кулю в нього пустив. Спосіб простий, певний і не коштовний.

Скажім, кілька тисяч треба заплатити заговірникові, а що воно значить супроти голови Мазепи!

Без нього король Карло в чужому, незнайомому краю буде, як без правої руки. Хто йому порадить, хто покаже всі ходи й переходи, хто позичить грошей? І між мазепинцями смерть Мазепи викличе такий переполох, якого й подумати годі. Настане безголов'я, в якому можна їх буде усіх, як рибу, в сак нагнати...

І Меншиков став розглядатися за надійним чоловіком.

Недалеко шукав. Мав біля себе покоєвого з Мазепиної батуринської палати, шляхтича, того самого, що за добрі фоші і за обіцянку гарного уряду по війні виявив місце, в якому переховані були гетьманські клейноди.

Казав його покликати до себе.Подав руку і просив сідати.

— Добре тобі у нас? — спитав князь.

— Дякувати Господу Милосердному і вашій світлості княжій, добре, — відповів.

— А хочеш, щоб ще краще було?

— Хто з нас кращого не бажає, князю!

Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, споййно і рівно, як щось найзвичайнішого й найбуденнішого в світі:

— Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть рускі, то покажеш подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув:

— Розумієш?

Гірчиця стрепенувся.

— Розумію, світлосте ваша, — відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди.

— Бачу, що тебе розуму вчити не треба, — сказав ласкавіше, щоб осмілити перестрашеного Гірчицю.

— Біда навчила, — притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах.

Меншиков присунувся до нього, добув золоту табачницю, вдарив по накривці оперстененим пальцем, взяв щипту таба-и і, всуваючи її до обох дірок тонкого носа, говорив монотонне:

— Прибувши щасливо до Гадяча, або дійсно поступиш на службу до бувшого гетьмана, або примістишся у якогось певного чоловіка, свояка чи знайомого, — мабуть, таких у Гадячі маєш?..

— Маю, світлосте ваша, — притакнув Гірчиця.

— А примістившися, розпитаєшся та довідаєшся, коли й куди Мазепа ходить, в днину чи поночі, самотреть чи з конвоєм і... (тут зробив коротку паузу) і, вибравши добру нагоду, при помочі Божій покажеш, що умієш.

Гірчиця чомусь-то вп'ялив очі в лискучі носики княжих чобіт. Те, що почув, було надто несподіване для нього. Боровся з собою, з останками честі й моралі, але чув, що не видержить бою. Всесильний Меншиков брав над ним верх, і Гірчиці сором було не тільки за себе, але чомусь-то, і то, може, ще більше, за князя. Не міг глянути йому в очі. Князь знову стукнув пальцем об верхняк табачниці і потягнув носом.

— Робити треба вважно й мудро, щоб не осоромити себе, — цідив слова крізь зуби. — Діло важне й нелегке.

— Нелегке, — повторив Гірчиця.

Він бачив, як нараз носики княжих чобіт пригнулися, лискучі халяви зморщилися, підошви заскрипіли, — князь встав і пустився по хаті. Походивши добру хвилину, приступив до стола, взяв лист паперу, зложив його вдвоє і перерізав ножем:

— Ніж найповніший інструмент, — сказав ніби про себе, а все ж таки значущо, і з-під ока зиркнув на Гірчицю.

Цей мовчав, не спускаючи зіниць з блискучих княжих чобіт.

— Чого мовчиш? — почув нараз грізне питання, зірвався на рівні ноги і перестрашено дивився на Меншикова. — Чого видивився на мене, як теля на мальовані ворота? Не хочеш, так кажи. Десятьох на твоє місце знайдеться. Шляхтич, а гірше хлопа боїться. І чого? Ну, і чого? Мазепа проклятий і відлучений від церкви, як паршива вівця від стада. Вбити його не гріх. Розумієш?

Гірчиця низько поклонився:

— Розумію.

— Ну, так, — відсапнув Меншиков. — Так, тоді, значиться... — І не докінчив, тільки приглядався ножеві, котрим „розтинав лист. Обертав, ніби бавився ним. — Так тоді чого ж ти захитався?

— Бо я ще в такому ділі не бував.

— Діловий чоловік не цурається ніякого діла. Задурно нікому не платять.

— Авжеж... — притакнув Гірчиця, бо боявся, щоб мовчанням не дратувати князя.

— А за те, якщо ти гаразд свою роботу зробиш, то милість царська не мине тебе. Дістанеш рангу і кондицію, про яку тобі навіть не снилося. Спитай Носа, він тобі скаже, як його величество цар нагороджує своїх людей. І грошей не пожалуємо. Не менше тисячі дістанеш. Ще тобі мало?

— Довільно, милосте ваша.

— Так, значиться, підеш?

— Піду, — відповів Гірчиця рішучо. Меншиков кинув ніж на стіл.

— Куля теж добра, тільки треба вміти стріляти, — говорив, мов про себе. А звертаючись до Гірчиці, остерігав його: — Але ти мені вважай, щоб тебе який чорт не підвів на лукаве діло, щоб ти, замість служити цареві, не пішов на службу царепредателя, бо тоді не минула б тебе найжорстокіша кара, як не мине вона Мазепу і ціле його гадюче кодло.

— Ніколи того не буде, відповів покірно Гірчиця. Я коли кому служу, так вірно!

— Пам'ятай! — кинув йому Меншиков і плеснув у