Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

ніжна, така гожа, така простодушно жвава, з такою прекрасною зачіскою, увінчана півмісяцем, з такою білосніжною шкірою, що введе в спокусу кожного, хто надто пильно на неї подивиться. Там є ще й Церера. Це ж надзвичайна богиня. Вона сидить на снопах у гарному вінку з колосків, перевитих жовтцем та іншими польовими квітами. Немає в світі нічого принаднішого від її очей, її округлих ніжок, більш благородної постави, ніж у неї, нічого більш вишуканого за складки її одягу. Це одна з найдосконаліших і непорочних красунь, що їх будь-коли породив пензель художника.

— Кате! — пробубонів Людовік XI. — Кажи, до чого ти ведеш?

— Мені потрібен дах над усім цим малюванням, сір. Хоч це дурниці, але в мене більше немає грошей.

— Скільки треба на твій дах?

— Я так гадаю, мідний дах з прикрасами та позолотою — не більше двох тисяч ліврів.

— Ох, убивце! — вигукнув король. — За кожен видертий зуб йому доводиться платити діамантами.

— Буде в мене дах? — наполягав Котьє.

— Так! Хай тобі чорт! Тільки вилікуй мене. Жак Котьє низько вклонився і сказав:

— Сір, вас врятують розсмоктуючі ліки. Ми покладемо вам на поперек великий пластир з вощаної мазі, вірменського болюса, яєчного білка, оливкового масла та оцту. Ви будете продовжувати пити вашу настойку, і ми відповідаємо за здоров'я вашої величності.

Світло свічки притягає до себе не одну мошку. Метр Олів'є, побачивши таку щедрість короля і вважаючи хвилину слушною, теж наблизився до нього:

— Сір…

— Ну, що там ще? — спитав Людовік XI.

— Сір, вашій величності відомо, що метр Сімон Раден помер.

— Ну й що?

— Він був королівським радником у судових справах скарбниці.

— Що ж далі?

— О сір, тепер його місце звільнилося.

І при цих словах на пихатому обличчі метра Олів'є зухвалий вираз змінився улесливим. Тільки ці два вирази й властиві обличчю придворного. Король глянув йому прямо в очі й сухим тоном відповів:

— Розумію. Потім вів далі:

— Метре Олів'є, маршал Бусіко * казав: «Тільки й чекати подарунка, що від короля, тільки й добрий улов, що в морі». Я бачу, що ви додержуєтесь думки пана Бусіко. Тепер послухайте, що я вам скажу. У мене добра пам'ять. У шістдесят восьмому році ми призначили вас своїм спаль-ником; у шістдесят дев'ятому — комендантом замку біля мосту Сен-Клу з платнею у сто турських ліврів (ви хотіли паризьких)… У листопаді сімдесят третього року наказом нашим, даним у Жержоль, ми призначили вас наглядачем венсенських лісів замість дворянина Жільбера Акля; у сімдесят п'ятому році — лісничим у Рувре-ле-Сен-Клу на місце Жака Ле-мер; у сімдесят восьмому році ми наймилостивішою королівською грамотою з двома печатками із зеленого воску дали вам і дружині вашій право стягати ренту в десять паризьких ліврів з торговців на ринку поблизу Сен-Жерменської школи. У сімдесят дев'ятому році ми призначили вас лісничим Сенарського лісу на місце цього бідолахи Жеана Деза. Потім комендантом замка Лош, далі — правителем Сен-Кантена, потім — комендантом Меланського мосту, і відтоді ви почали іменуватися графом Ме-ланським. З п'яти сольдів, які сплачує кожен цирульник, що голить бороди в святковий день, на вашу пайку припадає три сольди, а на нашу — те, що залишається після вас. Ми милостиво виявили згоду, щоб ви змінили ваше колишнє ім'я — ле Мове [173],— яке надто відповідало виразові вашого обличчя, на інше. У сімдесят четвертому році, на превелике невдоволення нашого дворянства, ми дарували вам різнокольоровий герб, який робить ваші груди подібними до грудей павича. Клянуся Великоднем, ви все ще не наситились? Невже ваш улов недостатній? Хіба ви не боїтеся, що ще один зайвий лосось у вашому човні — і він може перекинутись? Гординя занапастить вас, куме. За пихою завжди по п'ятах іде розорення і ганьба. Поміркуйте-но над цим і помовчіть.

Ці суворо вимовлені слова примусили обличчя метра Олів'є знову набрати властивого йому зухвалого виразу.

— Добре, — пробубонів він майже вголос, — одразу видно, що король нині хворий. Усе віддає лікареві.

Людовік XI не тільки не розсердився на цю вихватку, але сказав досить лагідно:

— Стривай! Я забув тобі нагадати, що свого часу я призначив тебе послом у Генті при особі герцогині Марії. Так, панове, — сказав король, обернувшись до фламандців, — він був послом. Ну, куме, — промовив він, звертаючись до метра Олів'є,— годі сердитись, ми ж бо давні друзі. Уже дуже пізно. Ми закінчили наші заняття. Поголіть нас.

Читач, безперечно, вже давно пізнав у метрові Олів'є того жахливого Фігаро, якого провидіння — цей великий творець драм — так майстерно вплело у довгу й криваву комедію, розіграну Людовіком XI. Ми не маємо наміру займатися тут докладною характеристикою цієї своєрідної особи. Цей королівський цирульник мав три ймення. При дворі його шанобливо іменували Олів'є ле Ден [174], народ — Олів'є-Диявол. Справжнє ж його ім'я було Олів'є ле Мове.

Отже, Олів'є ле Мове, насупившись на короля, скоса поглядав на Жа-ка Котьє.

— Так, так. Усе для лікаря! — бурмотів він крізь зуби.

— Авжеж, для лікаря, — підтвердив з надзвичайною добродушністю Людовік XI. — Лікар користується у нас більшим довір'ям, ніж ти. І це зрозуміло. У його руках уся наша особа, а в твоїх — одне підборіддя. Ну, ти не сумуй, мій бідний цирульнику, залишиться й для тебе. Що б ти сказав і що б ти став робити, коли б я був подібний до короля Хільпе-ріка, який мав звичку триматися за свою бороду? Ну ж бо, куме, берись до своїх обов'язків, поголи мене. Піди принеси все потрібне.

Олів'є, побачивши, що король усе обернув на жарт і що навіть неможливо розсердити його, бурмочучи, пішов виконувати наказ.

Король підвівся, підійшов до вікна і, раптом розчинивши його, вигукнув у великому збудженні, плескаючи в долоні:

— О правда! Заграва над Сіте! Це палає дім судді. Сумніву бути не може! О мій добрий народе! Нарешті ти мені допомагаєш розправлятися з феодалами.

І, звертаючись до фламандців, він сказав:

— Панове, підійдіть подивитись. Це ж бо відблиск пожежі. Чи не так?

Обидва мешканці Гента підійшли до нього.

— Сильний вогонь, — промовив Гійом Рім.

— О, — додав Коппеноль, і очі його раптом заблищали. — Це мені нагадує спалення будинку пана Емберкура. Очевидно, повстання розбурхалося не на жарт.

— Ви так гадаєте, метре Коппеноль? — При цьому погляд короля був майже таким веселим, як і погляд панчішника. — Його вже важко буде придушити?

— Істинний хрест, сір, вашій величності доведеться кинути туди не один загін воїнів.

— О! Щодо мене… Це інша річ! Якби я тільки побажав… Панчішник сміливо