Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

заколотом. Я вірний підданий вашої величності. Подібно до того, як чоловік дорожить честю своєї дружини, як син дорожить любов'ю батька, так і добрий підданий повинен дорожити славою свого короля. Він повинен горіти бажанням служити своєму монархові, горіти бажанням збільшувати свою відданість. Усі інші пристрасті, які захопили б його, були б помилковими. Такі, сір, мої політичні переконання. Тому не вважайте мене за бунтаря і грабіжника з вигляду мого потертого на ліктях одягу. Якщо ви помилуєте мене, сір, то я протру його на колінах, вдень і вночі благаючи за вас творця. Так, на жаль, я не дуже багатий. Я навіть, можна сказати, бідний. Але це не зробило мене порочним. Бідність — не моя провина. Усім відомо, що літературною працею не нагромадиш великих багатств, і в тих, хто найбільш майстерний у створенні чудових книг, не завжди взимку палахкотить яскравий вогонь у грубі. Самі тільки стряпчі збирають зерно, а іншим науковим професіям залишається тільки солома. Існує сорок чудових приказок про діряві плащі філософів. О сір, милосердя—єдиний світоч, спроможний освітити глибину великої душі! Милосердя освітлює шлях усім іншим чеснотам. Без нього ми йшли б навпомацки, мов сліпці, шукаючи бога. Милосердя тотожне великодушності, воно породжує у підданих ту любов, яка становить найнадійнішу охорону короля. Що вам від того, вам, вашій величності, блиск якого всіх сліпить, якщо на землі буде більше на одного чоловіка — бідного, безневинного філософа, що блукає в пітьмі бідувань з порожнім гаманцем, з порожнім шлунком? До того ж, сір, я вчений, а ті великі володарі, які брали під свою опіку вчених, вплітали додаткову перлину в свій вінець… Геркулес не гребував титулом покровителя муз. Матвій Корвін прихильно ставився до Жана Монрояля, окраси математиків. Що ж це буде за сприяння наукам, коли вчених вішатимуть? Яка ганьба була б для Александра, коли б він наказав повісити Арістотеля! Це була б не мушка, що прикрашає обличчя його слави, а злоякісна потворна виразка. Сір, я написав дуже вдалу епіталаму на честь Маргарити Фландр-ської та найяснішого дофіна. На це палій заколоту не здатен. Ваша величність може пересвідчитися, що я не якийсь там жалюгідний писака, що я відмінно вчився і маю велику природну красномовність. Клянуся вам, що мене дуже страхає думка бути повішеним.

Промовляючи це, нещасний Гренгуар цілував пантофлі короля.

Тим часом Гійом Рім пошепки говорив до Коппеноля:

— Він добре робить, що валяється біля ніг. Королі подібні до Юпітера Крітського — у них вуха тільки на ногах.

А панчішник, зовсім не думаючи про Юпітера Крітського і не зводячи очей з Гренгуара, з грубуватою посмішкою сказав:

— Ох, як мені це до вподоби! Мені здається, що я знову чую канцлера Гугоне, який благає мене про пощаду.

Коли Гренгуар, зовсім задихавшись, нарешті замовк, він, тремтячи, звів

погляд на короля, який нігтем відчищав пляму на колінах своїх панталон. Потім його величність почав пити з келиха свою настойку. Він не видав ні звуку, і ця мовчанка терзала Гренгуара. Нарешті король глянув на нього.

— Що за нестерпний базікало! — сказав він. І, обернувшись до Трі-стана-Самітника, промовив:

— Гей, відпусти-но його!

Гренгуар, не тямлячись від радості, так і присів.

— Відпустити? — пробурчав Трістан. — А чи не потримати б нам його трохи у клітці?

— Куме, — заперечив Людовік XI, — невже ти гадаєш, що ми будуємо ці клітки вартістю в триста шістдесят сім ліврів вісім сольдів і три деньє для таких-от птахів? Негайно відпусти цього розпусника (Людовік XI дуже любив це слово, яке разом з приказкою «клянуся Великоднем» вичерпувало весь запас його дотепів) і вижени його за двері стусаном.

— Уф! — вигукнув Гренгуар. — Оце великий король!

І, побоюючись, щоб король не передумав, він кинувся до дверей, які Трістан похмуро відчинив перед ним. Слідом за ним вийшла й варта, підштовхуючи його ззаду кулаками, що Гренгуар зніс терпляче, як і належить справжньому філософові-стоїку.

Благодушний настрій, що оволодів королем з тієї хвилини, як його повідомили про заколот проти палацового судді, позначався на всьому. Виявлене ним надзвичайне милосердя було тому неабияким доказом. Трістан-Самітник похмуро поглядав із свого кутка, наче той пес, якому показали кістку, а дати — не дали.

Король тим часом весело вибивав пальцями на бильці крісла пон-тодемерський марш. Людовік XI був монарх скритний, але вмів краще приховувати свої турботи, ніж радощі. Часом ці зовнішні прояви задоволення при добрій звістці заходили дуже далеко: так, наприклад, дізнавшись про смерть Карла Сміливого, він проголосив обітницю пожертвувати срібні решітки у храм святого Мартіна Турського; а при вступі на престол забув дати розпорядження про похорон батька.

— Так, сір, — схаменувся раптом Жак Котьє,— а що ж ваш гострий напад хвороби, заради якого ви мене сюди викликали?

— Ой! — простогнав король. — Я й справді дуже страждаю, куме. У мене страх як шумить у вухах, а груди немов роздирають вогняні пазури.

Котьє взяв руку короля і з ученим виглядом почав промацувати пульс.

— Погляньте, Коппеноль, — сказав притишеним голосом Рім. — Ось уже він сидить між Котьє і Трістаном. Це увесь його двір. Лікар — для нього, кат — для інших.

Тримаючи руку на пульсі короля, Котьє робив дедалі тривожнішу міну. Людовік XI дивився на нього з деяким занепокоєнням. Котьє хмурнішав з кожною хвилиною. У бідного лікаря не було іншого джерела прибутків, крім поганого здоров'я короля. Він витягав з цього усе, що міг.

— О-о! — пробурмотів він нарешті.— Це дуже серйозно.

— Справді? — спитав схвильований король.

— Pulsus creber, anhelans, crepitans, irregularis [172],—відказав лікар.

— Клянуся Великоднем!

— При такому пульсі за два-три дні може не стати людини.

— Пресвята діво! — вигукнув король. — Які ж ліки, куме?

— Я про це подумаю, сір.

Він примусив Людовіка XI показати язик, похитав головою, зробив гримасу й серед усіх цих кривлянь несподівано сказав:

— До речі, сір, я повинен повідомити вас, що звільнилося місце збирача королівських податків з єпархій та монастирів, а у мене є небіж.

— Даю це місце твоєму небожеві, куме Жак, — відповів король, — тільки позбав мене цього вогню в грудях.

— Якщо ви, ваша величність, такі милостиві,— знову заговорив лікар, — то ви не відмовите мені в невеличкій допомозі, щоб я міг закінчити побудову мого будинку на вулиці Сент-Андре-дез-Арк.

— Гм, — сказав король.

— У мене гроші кінчаються, — не вгавав лікар, — а було б дуже шкода залишити такий будинок без даху. Справа не в самому будинкові,— це скромний, звичайний дім городянина, — але в малюванні Жана Фурбо, що прикрашає стіни. Там є Діана, яка летить у повітрі, така чудова, така