Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

— Он воно що! — промовив король, почухуючи правою рукою за лівим вухом. — Це чималий шмат мого міста! Ага! Значить, пан суддя був над усім цим володарем?

На цей раз він не поправився і провадив далі у роздумі, ніби говорячи сам до себе:

— Чудово, пане суддя! Непоганий шматочок нашого Парижа був у ваших зубах.

Раптом він вибухнув:

— Клянуся Великоднем! Що це за пани такі, які привласнили собі право збирачів мита, суддів, ленних володарів і стали цілковитими господарями у нас? На кожному лані у них своя застава, на кожному перехресті — свій суд і свої кати. Таким чином, подібно до грека, у якого було стільки ж богів, скільки джерел в його країні, або до перса, у якого стільки ж богів, скільки він бачить зірок на небі, француз нараховує стільки ж королів, скільки бачить шибениць! Хай йому чорт! Це шкідливо, і мені такий безлад не до вподоби! Я б хотів знати, чи є на те воля Всевишнього, щоб у Парижі був інший збирач податків, крім мене, інше судилище, крім нашої судової палати, та інший володар у нашій державі, крім мене. Клянуся душею, що час уже настати тому дню, коли у Франції буде один король, один сюзерен, один суддя і один кат, так як у раю є тільки один бог.

Він ще раз трохи підняв свого капелюха і, все так само заглиблений у свої думки, тоном мисливця, що нацьковує й спускає зграю псів, вів далі:

— Добре, народе мій! Чудово! Знищуй цих лжеволодарів! Роби своє діло! Ату, ату їх! Грабуй їх, вішай їх! Громи їх! А-а! Ви захотіли бути королями, монсеньйори? Бери їх, народе, бери!

Тут він раптом замовк, закусив губу, немов бажаючи стримати наполовину висловлену думку, по черзі оглянув своїм проникливим поглядом кожну з п'яти оточуючих його осіб і раптом, зірвавши обома руками капелюх з голови і пильно дивлячись на нього, промовив:

— О, я спалив би тебе, якби тобі було відомо, що таїться в моїй голові!

І знову, обвівши присутніх пильним і недовірливим поглядом лиса, що потай скрадається до своєї нори, він сказав:

— А втім, хоч би що там було, ми подаємо допомогу панові судді. На нещастя, у нас зараз напохваті дуже мало військ, щоб упоратися з таким натовпом. Доведеться зачекати до ранку. У Сіте відновлять порядок і, не зволікаючи, повісять на шибениці усіх тих, кого буде зловлено.

— До речі, сір, — сказав кум Котьє,— я про це забув у першу хвилину тривоги. Нічний дозор захопив двох людей, що відстали від зграї. Якщо ваша величність побажає їх бачити, то вони тут.

— Чи побажаю я їх бачити! — вигукнув король. — Як же, клянуся великоднем, ти міг забути про таку річ! Поквапся, Олів'є, біжи по них!

Метр Олів'є вийшов і за хвилину повернувся у супроводі двох полонених, оточених стрільцями королівської варти. Один з них мав одутлу дурну пику, п'яну й здивовану. Він був одягнений у лахміття і йшов, кульгаючи та тягнучи одну ногу. У другого було мертвотно бліде, усміхнене обличчя, уже знайоме читачеві.

Король хвилину розглядав їх, не кажучи ні слова, а потім раптом звернувся до першого:

— Як тебе звуть?

— Ж'єфруа Брехун.

— Твоє ремесло?

— Волоцюга.

— Чого ти вплутавсь у цей проклятий заколот?.

Волоцюга дивився на короля з дурнуватим виглядом, розмахуючи руками. Це була одна з тих недоладно скроєних голів, де розумові було так само привільно, як полум'ю під гасильником.

— Не знаю, — відповів він. — Усі йшли, пішов і я.

— Ви мали на меті зухвало напасти на вашого сюзерена — пана палацового суддю й пограбувати його будинок?

— Я знаю тільки, що люди йшли щось у когось брати, от і все. Один з воїнів варти показав королю кривого ножа, що його було

відібрано у волоцюги.

— Ти пізнаєш цю зброю? — спитав король.

— Так, це мій ніж. Я виноградар.

— А! А цей чолов'яга — твій спільник? — Людовік XI показав на другого полоненого.

— Ні, я його зовсім не знаю.

— Годі,— сказав король і подав знак мовчазній фігурі, яка нерухомо стояла біля дверей і на яку ми вже звертали увагу нашого читача.

— Куме Трістан, бери цю людину, вона твоя.

Трістан-Самітник * вклонився. Він пошепки віддав наказ двом стрільцям, і ті повели нещасного волоцюгу.

Тим часом король наблизився до другого полоненого, з якого градом лився піт.

— Твоє ім'я?

— П'єр Гренгуар, сір.

— Твоє ремесло?

— Філософ, сір.

— Як ти смієш, негіднику, йти проти нашого друга — пана палацового судді й що ти можеш сказати про цей заколот?

— Сір, я не брав участі в ньому.

— Тобто як це, розпуснику? Хіба тебе не захопила нічна сторожа серед цієї злочинної зграї?

— Ні, сір, тут сталося непорозуміння. Це моя зла доля. Я пишу трагедії. Сір, я благаю вашу величність вислухати мене. Я поет. Властива людям моєї професії мрійливість жене нас по ночах на вулицю. Я був охоплений нею сьогодні ввечері. Це цілковита випадковість. Мене помилково затримали. Я не винен у цьому вибухові народних пристрастей. Ваша величність зволили чути, що волоцюга навіть не пізнав мене. Я заклинаю вашу величність…

— Замовкни! — промовив король між двома ковтками своєї настойки. — Від твого базікання голова тріщить.

Трістан-Самітник наблизився до короля і, показуючи на Гренгуара, спитав:

— Сір, а цього теж можна повісити? Це були перші слова, вимовлені ним.

— Ха! — недбало відповів король. — Не бачу ніяких перешкод.

— Зате я бачу! — вигукнув Гренгуар.

Філософ у цю хвилину був зеленіший за оливку. З холодного і байдужого обличчя короля він зрозумів, що врятувати його може лише якась високопатетична дія. Він кинувся до ніг Людовіка XI, вигукуючи з одчайдушною жестикуляцією:

— Сір! Ваша величність, зробіть ласку, вислухайте мене! Сір, не сер-дьтеся на такого нікчему, як я! Громи небесні не вражають салату. Сір, ви величний, наймогутніший монарх, змилуйтесь над нещасним, але чесним чоловіком, який так само мало здатний підбурювати до заколотів, як крижина — давати іскру. Наймилостивіший володарю, милосердя — чеснота лева і монарха. О так! Суворість лише залякує розум. Несамовитими поривами північного вітру не зірвати плаща з подорожнього, тим часом як сонце, виливаючи на нього своє проміння, мало-помалу так пригріває його, що примушує залишитися в самій сорочці. А сонце, сір, це — ви! Запевняю вас, мій високий повелителю й пане, що я не приятель волоцюг, не злодій, не розпусник. Бунт і розбій не личать слугам Аполлона. Не така я людина, щоб кинутися в ці грозові хмари, які вибухають