Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

їх. Але король говорив так тихо, що до фламандців долітали тільки уривки малозрозумілих фраз, як наприклад: «Підтримувати плодородні місцевості торгівлею, а неродючі — мануфактурною промисловістю… Показати панам англійським вельможам наші чотири бомбарди: «Лондон», «Брабант», «Бург-ан-Брес» та «Сент-Омер»… Артилерія є причиною того, що війна провадиться нині більш розсудливо… Нашому другові пану де Брессюїру… Армію не можна утримувати, не стягаючи данини» і т. ін.

Проте одного разу він підвищив голос:

— Клянуся Великоднем! Його величність король Сіцілійський запечатує свої грамоти жовтим воском, наче король Франції. Ми, мабуть, погано робимо, дозволяючи це. Мій шановний кузен герцог Бургундський нікому не давав герба з темно-червоним полем. Велич королівської влади грунтується на недоторканності її привілеїв. Запиши це, куме Олів'є.

Іншого разу він вигукнув:

— О-о! Яке довге послання! Чого хоче від нас наш брат імператор? І він пробіг очима послання, перериваючи своє читання вигуками:

— Це так! Німецькі королівства такі численні й такі сильні, що ледве можна повірити цьому! Але ми не забуваємо старого прислів'я: немає графства кращого за Фландрію; немає герцогства кращого за Мілан; немає королівства кращого за Францію!.. Чи не так, панове фламандці?

На цей раз Коппеноль вклонився одночасно з Гійомом Рімом. Патріотичне почуття панчішника було приємно вражене.

Останній лист примусив Людовіка XI насупитись.

— А це що таке? Чолобитна та скарги на наші пікардійські гарнізони? Олів'є, надішли з посланцем повідомлення панові маршалу де Руо про те, що дисципліна ослабла, що вістові-кіннотники, дворяни-ратники, вільні стрільці, швейцарці чинять безліч кривд простолюдові… Що воїни, не задовольняючись тим добром, яке знаходять у хаті хліборобів, примушують їх за допомогою київ або списів їхати до міста по вино, рибу, прянощі та інші зайві ласощі… Що його величності королю відомо про це… Що ми бажаємо захистити наш народ від кривд, грабунків та здирств… Що така каша воля. Клянуся царицею небесною, що, крім того, нам не бажано, Щоб які-небудь музиканти, цирульники чи військова челядь наряджалися, мов князі, в оксамит, шовк і золоті персні… Що подібна пиха немила господу богові… Що ми самі, хоча й дворяни, задовольняємось камзолом із сукна по шістнадцять сольдів за паризький лікоть… Що, отже, і панове обозні служителі теж можуть задовольнятися цим. Передайте і накажіть… панові Руо, нашому другові… Добре!

Він продиктував це послання гучним, твердим і уривчастим голосом. У ту хвилину, коли він закінчував його, двері розчинилися і пропустили вкрай перелякану людину, яка вбігла до кімнати, вигукуючи:

— Сір! Сір! Паризька чернь збунтувалася!

Суворе обличчя Людовіка XI скривилося, але цей прояв хвилювання промайнув на його обличчі, як блискавка. Він стримав себе і сказав із спокійною суворістю:

— Куме Жак, ви вже надто несподівано вдираєтеся сюди!

— Сір! Сір! Заколот! — задихаючись, повторив кум Жак.

Король, підвівшись із свого крісла, грубо схопив прибулого за плече, стримуючи гнів і скоса поглядаючи на фламандців, прошепотів йому на вухо так, щоб ніхто більше не чув:

— Замовкни або говори тихше!

Новоприбулий зрозумів і почав пошепки плутано розповідати. Король слухав спокійно. Гійом Рім звернув увагу Коппеноля на обличчя й одяг новоприбулого — на його хутряну шапку — caputia forrata, коротку

опанчу — epitogia curta i довгий нижній одяг з чорного оксамиту, який свідчив про те, що це голова рахункової палати.

Після того, як кум Жак дав королю потрібні пояснення, Людовік XI, зареготавши, вигукнув:

— Та невже? Кажи голосніше, куме Котьє! Що ти там шепочеш? Мати божа знає, що ми не маємо ніяких таємниць від наших друзів-фламандців.

— Але, сір…

— Кажи голосно!

Кум Котьє мовчав, занімівши від здивування.

— Отже, — знову заговорив король, — розповідайте, добродію, — у нашому доброму місті Парижі виникло заворушення черні?

— Так, сір.

— Спрямоване проти пана головного судді Палацу правосуддя?

— Мабуть, так, — бурмотів кум, усе ще приголомшений раптовим і незрозумілим поворотом у ході думок короля.

Людовік XI спитав:

— А де ж нічний дозор зустрів натовп?

— На шляху від Злодійського кварталу до мосту Міняйл. Та й я їх там зустрів, коли, за наказом вашої величності, йшов сюди. Я навіть чув, як деякі з натовпу горлали: «Геть головного палацового суддю!»

— А що вони мають проти судді?

— Та те, що він їхній ленний володар.

— Справді?

— Так, сір. Це волоцюги з Двору чудес. Вони вже давно скаржаться на суддю, васалами якого вважаються. Вони не бажають визнавати його ні як суддю, ні як збирача шляхового мита.

— Он як! — вигукнув король, марно намагаючись приховати задоволену посмішку.

— У всіх своїх чолобитних, якими вони засипають вищу судову палату, — вів далі кум Жак, — вони твердять, що у них лише два володарі: ваша величність і їхній бог, який, на мою думку, сам диявол.

— Го-го! — сказав король.

Він потирав руки й сміявся тим внутрішнім сміхом, від якого сяє все обличчя. Він не міг приховати своєї радості, хоча часом намагався надати своєму обличчю відповідного до обставин виразу. Ніхто нічого не розумів, навіть метр Олів'є. Король якусь мить мовчав із задумливим, але вдоволеним виглядом.

— А багато їх? — спитав він раптом.

— Так, сір, чимало, — відповів кум Жак. — Скільки?

— Щонайменше тисяч шість.

Король не міг стриматися й вигукнув: «Чудово!»

— А вони озброєні? — спитав він.

— Косами, пищалями, списами, сапами. Сила-силенна найнебезпечні-шої зброї.

Але король, очевидно, анітрохи не був занепокоєний цим переліком.

Кум Жак знайшов за потрібне додати:

— Якщо ваша величність не накаже негайно надіслати допомогу судді, він загине.

— Ми надішлемо, — відповів король з удаваною серйозністю. — Звичайно, надішлемо. Пан палацовий суддя наш друг. Шість тисяч! От так одчайдушні голови! їхнє зухвальство нечуване, і ми на них дуже гніваємося. Але цієї ночі у нас напохваті мало людей… Ми встигнемо надіслати й завтра вранці.

— Негайно, сір! — закричав кум Жак. — Бо інакше приміщення суду буде двадцять разів розгромлене, права сюзерена зневажені, а суддя — повішений. Заради бога, сір, пошліть, не чекаючи завтрашнього ранку.

Король пильно подивився йому в очі.

— Я сказав, завтра вранці.

Це був погляд, що не припускав заперечення. Помовчавши, Людовік XI знову підвищив голос:

— Куме Жак, ви, здається, повинні знати про це. Які були… — він поправився, — …які тепер феодальні права судді Палацу правосуддя?

— Сір, палацовому судді належить Прокатна вулиця аж до Зеленого ринку, площа Сен-Мішель та будівлі, які простолюд називає «муровані», розташовані поблизу церкви богоматері на Полях (при цьому Людовік XI трохи підняв свій капелюх), яких разом нараховується тринадцять, крім того, Двір чудес, потім лікарня для прокажених, що зветься Передмістям, і вся дорога від цієї лікарні до брами Сен-Жак. В усіх цих частинах міста він користується правом збирати шляхове мито і