Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Чи то Томові слова, чи то м’який голос, яким він старався донести їх до душі цієї жінки, справили на неї потрібне враження, але погляд її пом’якшав, вона опустила голову, її руки перестали тремтіти.

— Батьку Томе, я тобі ще не казала, що мене терзають злі духи? Я не можу молитися. Починаючи від того проклятого дня, коли я втратила своїх дітей… Я забула, як це робиться. Відтоді моя душа здатна лише проклинати і ненавидіти!

— Як мені шкода вашої душі! — з гіркотою у голосі промовив Том. — Сатана тішиться, що ось-ось переможе її. Я молитимусь за вас, місіс Кассі. Поверніться до Господа! Він прийшов у світ грішників рятувати і зцілювати зневірені серця!

Кассі слухала його мовчки і плакала.

— Місіс Кассі… — нерішуче продовжував Том, — Якщо це можливо… Якщо вам вистачить сміливості тікати звідси — тікайте разом із Емілі, а я молитимусь, щоб Господь вберіг вас від убивства!

— А ти… Ти утікатимеш із нами?

— Ні, — відповів Том. — Тепер вже ні. Я залишуся із моїми нещасними побратимами і разом із ними нестиму свій хрест до кінця. Ви — інша річ, ви молоді, вам тут смерть повільна… Рятуйтеся, якщо зможете.

— А на чию поміч нам розраховувати? Могила — наш порятунок. Тут так: або я його вб’ю, або він угробить усіх нас, ще й нових докупить… — виправдовувалася Кассі. — Дикий звір — і той має житло: ведмідь — барлогу, птаха — гніздо. Навіть плазуни мають прихисток. А для нас на цій землі місця немає. Собаки візьмуть слід і на болотах… Усе проти нас! Куди ж нам бігти?

Том довго мовчав, а потім сказав їй:

— Він живий — той, хто порятував Давида від левової пащі, хто не дав спалити немовлят у печах, хто ходив по воді і втихомирював вітри… Цей чудотворець допоможе й вам! Спробуйте, місіс Кассі. Я молитимусь за вас.

Часто так буває, що ми відкидаємо якусь думку, як камінь з поля, та за інших обставин, донесена до нашого розуму кимось або чимось, ця сама думка починає блищати, як діамант, і стає нашою надією.

Кассі дуже часто обдумувала можливість втечі, але щоразу відмовлялася від таких мрій, вважаючи їх нездійсненними і безнадійними. Під час розмови із Томом у неї в голові зародився простий і надійний план, який вона до подробиць продумала за лічені хвилини. Жінка загорілася надією і шепнула Томові:

— Дякую за пораду, Томе. Я таки спробую.

— Нехай береже вас Бог! — щиро поблагословив її Том.

Розділ XXХІХ

Хитрий задум

Беззаконні крокують у темряві:

вони не можуть знати,

об що спіткнуться і впадуть.

Настав час зазирнути на горище будинку Легрі. Воно було таке ж, як і всі горища старих будинків: товстий шар пилюки, завіси із павутиння і безладно розкиданий мотлох. Сім’я, яка жила тут раніше, мала багато красивих меблів та інших предметів інтер’єру, але забрати із собою всього не змогла, і те, що залишилося, досі зберігалося у нежилих кімнатах і на горищі. Під однією стіною горища стояла пара величезних ящиків, у яких сюди колись транспортували меблі. Через крихітне віконце із тьмяним склом пробивалося слабке світло, та все ж можна було зазирнути і побачити стільці з високими спинками і столи, які колись не лише припадали пилом. Тут було незатишно і навіть моторошно. Ці відчуття підігрівалися поганою славою, якої зажило горище серед забобонних негрів. Коротше кажучи, це було таємниче місце, а таємничі місця зазвичай густо обростають усілякими небилицями. Ось одна з них, про яку перешіптувалися негри у своєму селищі під покровом ночі.

Декілька років тому Легрі замкнув там одну непокірну негритянку. Що там відбувалося, не знав ніхто. Але через місяць нещасну жінку винесли звідти вже мертвою і поквапом поховали. Відтоді усім вчувалося, що з горища долинає груба лайка, звуки ударів, прокляття, а між ними — стогони і зойки.

Якось Легрі почув про ці плітки і пригрозив: хто першим відкриє рота і верзтиме всілякі нісенітниці про горище, матиме змогу розгадати його таємниці — посидить там із тиждень на ланцюзі, як пес. Ніхто не хотів на власній шкурі дізнаватися правду, тож негри замовкли, але горище так і доживатиме свого віку в неласці. Негри обминали десятою дорогою не лише сходи, які до нього вели, але й сіни.

Сам господар також побоювався наближатися до горища, бо був забобонний ще більше, ніж його негри. Кассі мов осінило: вона вирішила скористатися слабкістю Легрі, подумавши, що це може допомогти врятуватися їй самій і Емілі, її товаришці по нещастю.

Спальня Кассі була розміщена якраз під горищем. І ось, не довго думаючи і не порадившись із господарем Кассі надумала перебратися до іншої кімнати, з протилежного боку будинку. Вона вибрала момент, коли господар поїде з дому і наказала слугам переселити її. Слуги тягали її речі й меблі, в домі зчинився тарарам, і коли це все було саме у розпалі, Легрі повернувся додому.

— Гей, Кассі! — крикнув він. — Що тут за погром?

— Нічого такого. Просто я хочу змінити кімнату, ось і все, — відрізала вона.

— Дозволь поцікавитися — з якого б це дива?

— Просто так.

— Брешеш, негіднице! Кажи, що ти замислила!

— Просто я хочу спокійно спати уночі.

— А хто тобі заважає?

— Ну… Ти сам попросив, тож слухай.

— Кажи, паскудо! — бризкаючи слиною, верескнув Легрі.

— Тебе це все, мабуть, сну б не позбавило, а ось мені не спиться… — таємниче почала Кассі. — Щоночі над головою якась метушня — чи то хтось по підлозі валяється, та ще й стогне… І так аж до ранку.

— Ще скажи, що там людей мордують, — із напускним смішком сказав Легрі. — Звідки ж вони б там узялися, га, Кассі?

Вона пронизала його поглядом своїх темних очей і сказала:

— А й справді, Саймоне, звідки? Тобі видніше.

Легрі, лаючись, замахнувся на неї батогом, але Кассі, вивернувшись від удару, прожогом кинулася до дверей своєї нової кімнати, а вже на порозі кинула йому через плече:

— А ти сам спробуй переночувати у моїй колишній кімнаті. Сам усе почуєш, що на твоєму горищі коїться! — Із цими словами Кассі зачинила двері і замкнула їх на ключ.

Легрі лютував, погрожував, але він був стомлений з дороги (Кассі врахувала й це), тож скоро заспокоївся і посунув до вітальні. Жінка зрозуміла, що влучила у ціль, і з того дня почала ретельно готувати умови для