Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

і чуттів, ще гаразд не усвідомлених, він снував перипетії, які, за логічними законами, мали в певний момент змусити Сванна покохати того чи іншого дійовця або ж мали розбудити його. Раптом споночіло, вдарили на сполох, забігали погорільці; Сванн чув, як бухкають у берег хвилі, чув удари свого серця, розтривоженого знову в його грудях. Нараз серцебиття ще почастішало, Сваннові зробилося боляче і млосно; селюк, увесь в опіках, прокричав йому, пробігаючи мимо: «Спитайте пана Шарлюса, куди пішла Одетта завершити вечір зі своїм компаньйоном. Він колись був близький з нею, і вона з ним відверта. Це вони палії». Був то Сваннів камердинер — він прийшов будити його.

— Пане! — мовив камердинер. — Восьма година, перукар чекає, я йому сказав, щоб повернувся за годину.

Але ці слова, поринувши у хвилі сну, дійшли до Сваннової свідомости лише потому, як зазнали заломлення, що обертає світловий промінь на дні начиння з водою в сонечко, — так само, як бринькання дзвоника, що озвалося за мить до того, у глибинах марення розрослося було до дзвону на ґвалт, а з дзвону на ґвалт загорівся вогонь пожежі. Проте декорація, що стояла перед його зором, розпалася дощенту, він розплющив очі і почув останній гомін хвиль — то вода відлинула від берега. Сванн мацнув свою щоку. Вона була суха. Але відчуття зимної води і солоний смак у нього були ще живі. Він устав, одягнувся. Відтак велів перукареві прийти раніше, адже вчора він написав моєму дідусеві про свій намір приїхати на другий день до Комбре, — він довідався, що пані де Камбремер, уроджена мадмуазель Леґранден, має провести там кілька тижнів. Зваба її молодесенького личка асоціювалася у Сванновому спогаді з красою села, де він уже стільки часу не був, і це поєднання здалося йому таким заманливим, що він зважився нарешті покинути на кілька днів Париж. Розмаїті пригоди, які виводять нас на тих чи інших людей, стаються тоді, коли ми цих людей кохаємо, — вони можуть бути до початку нашого кохання або повторитися після, ось чому поява у нашому житті істоти, якій судилося згодом сподобатися нам, заднім числом набуває у наших очах ваги застереження, призвістки. У такий спосіб Сванн часто трактував образ Одетти, зустрінутої ним у театрі, того першого вечора, коли він і не думав, що зійдеться з нею знову; так само він згадував тепер вечір у пані де Сент-Еверт, коли він відрекомендував генерала де Фробервіля маркізі де Камбремер. Життя уможливлює нам багато чого, отож те, що прибільшує нашу душевну гризоту, нерідко торує нам шлях і до ще не досягнутого щастя.

Звісно, це могло б статися зі Сванном і не в маркізи де Сент-Еверт. І хто знає, якби того вечора він був де-небудь іще, то чи не випали б на його долю інші радощі, інші болещі, які згодом здалися б йому неминучими? Але йому видавалося неминучим те, що його вже спіткало, і він схильний був бачити щось провіденційне в тім, що він наважився піти на вечір до маркізи де Сент-Еверт, бо розум його, надпориваючись з багатої вигадки життя й уникаючи зосереджуватися на важких питаннях, скажімо, на тому, що було б для нього бажаніше, бачив між муками, яких зазнавав на вечорі у маркізи, і розкошами, яких Сванн тоді ще не передчував, але які вже кільчилися (що візьме гору, це навряд чи можна було тоді сказати), нерозривну злуку.

Але через годину після пробудження, даючи вказівки перукареві учесати його так, щоб волосся не розчухралось у вагоні, Сванн знову згадав свій сон і побачив — ніби все постало як живе, — бліду Одетту, надто запалі щоки, якісь видовжені риси, синці під очима; весь час, поки на нього накочувалися припливи ніжности, завдяки яким тривале кохання до Одетти надовго пустило в непам'ять її первісний образ, він не помічав усього цього, не помічав з перших днів їхнього зв'язку, але уві сні його пам'ять спробувала відживити початкове, правильне враження від неї з тих часів. І з властивим хамством, яке іноді проривалося у нього тепер, коли він уже не ходив у нещасливцях і гіршав, Сванн подумки гукнув: «Подумати лишень, я спартолив кращі роки мого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка мені не подобалася, жінку не в моєму стилі!»

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ІМЕНА КРАЇВ: ІМ'Я

Серед покоїв, які найчастіше спливали в моїй пам'яті безсонними ночами, жодні так не різнилися від покоїв у Комбре з їхнім лустким, пилкуватим, їстівним, богомільним повітрям, як номер у Ґранд-отелі на пляжі у Бальбеку, стіни якого, помальовані олійною фарбою, ніби гладенькі стінки басейну, заповненого блакитною водою, вміщали в собі чисте, лазурове, солоне повітря. Баварський килимник, якому доручено опорядити готель, урозмаїтив інтер'єр; у тій кімнаті, де зупинився я, він поставив попід трьома стінами низькі зашклені шафи на книжки, і це створило непередбачений ефект: залежно від місця, де стояла шафа, в його шклі відбивався той чи той шматочок вічно мінливої картини моря, отож на стінах ніби розгорталися фризи з ясними морськими краєвидами, розірваними між собою лише панелями червоного дерева. Словом, уся кімната скидалася на зразкову спальню на меблевій виставці «стиль модерн», прикрашену полотнами, дібраними так, щоб радувати око пожильця і щоб сюжети їхні мали вписуватися в довкілля, де стояв будинок.

Але ще більше, ніж готельний номер від комбрейських покоїв, різнився від істинного Бальбека той Бальбек, про який я часто мріяв у сльоту, коли стругав такий вітрюган, що Франсуаза, водячи мене гуляти на Єлисейські Поля, наказувала мені триматися далі від будинків, щоб мені не впала на голову дахівка, і, зойкаючи, оповідала про стихійні лиха та кораблетрощі, вичитані з газет. Нічого я так палко не прагнув, як побачити бурю на морі, буря вабила мене не стільки як величне видовисько, скільки як явище, здатне показати достеменне життя природи; точніше, величними видовиськами я вважав лише ті, які, як я знав, не були зроблені навмисне мені на розвагу, видовиська неминучі, незмінні — краса природи, краса шедеврів мистецтва. Я цікавився, я прагнув узнати лише те, що було для мене ще істотнішим, ніж я сам, те, в чому я бачив вартість, вартість бодай часткового зглиблення задуму Генія або ж розкриття сили і зваби природи тоді, коли вона полишена сама на себе, коли людина не шкодить їй своїм втручанням. Так само як любий звук материного голосу, відтворений фонографом, не може втішити нас