Елевонда Евермонт -Еливедо - Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо

– Нагадай но, яке ти обрала квіткове ім'я, – неочікувано для мене протягнула вона. 

– Бегонія, Ваша Величносте, – ледь схилила голову. 

Вона подивилася на мене ще раз. 

– Не впевнена, – відповіла вона з трохи затуманеним поглядом, – тому чи можу я попросити дозвіл на проведення церемонії?

– Так, авжеж, – погодилася, не знаючи, що ще повинна відповісти. 

– Сподіваюся і Беладона погодиться, – вже ні до кого не звертаючись сказала вона, і перевела тему на зовсім інше, – як провести банкет на вулиці, якщо там щойно пройшов дощ, – забідкалася королева. 

Ми переглянулися між собою. Серйозно? І це те про що вона зараз хвилюється? 

– Розо, – пильно подивилися на неї Рез. 

Я вирішила, що вже можна її так називати. 

– Але якщо церемонія завжди відбувається в приміщенні, отже, за цей час можна усе влаштувати, – незважаючи на нас задумливо продовжила королева, – що ж почнемо, – вона віддала накази і вже за мить в приміщенні залишилися лише я, Аделі і Роза. 

– Ну а ви чого застигли, Анджелі іди готуватися, та й Аделі не завадило привести себе в кращий вигляд, – її погляд так і говорив, що вона хоче аби її якнайшвидше залишили на самоті.

Двічі нас просити не потрібно було. Біля виходу нас перестріли Агель і Софт, допомагаючи знайти потрібну кімнату. Вони оглянули нас прискіпливим поглядом, а потім сказали якісь чари. 

– Як так можна було, що за весь цей час вас ніхто не висушив, – ледве стримали сміх вони. 

– О, дякую, – заторможено прошепотіли ми. 

Оце й божевільний день видався, якщо ми навіть не усвідомлювали, що мокрі як хлющ. Пройшовши в кімнату перше, що ми зробили це нарешті прийняли душ. Я була першою, щоб Аделі могла зі спокійною душею стояти там, хоч дві години. 

На мене ж чекала мама і феї, щоб допомогти підготуватися до невідомої мені церемонії. Відчувала себе принцесою, хоча не думаю, що сьогодні побачу свого принца на грифоні, все ж чому б Фенлерсам сюди йти, як і своїх проблем вистачає. 

Елевонда. Рід Фенлерсів тримає в себе грифонів, тому й Анджелі їх згадала. 

– Мамо, – радісно кинулася в її обійми, – як я рада, що ти тут! 

– Доню, я й не очікувала, що колись побачу твою церемонію, – зі сльозами щастя на очах відповіла вона, ледь посміхаючись. 

Приготування розпочалися. Якщо пояснювати як це все виглядає. Спочатку під низ одягається тонка сукня з корсетом, а на верх через голову – ну я б назвала це прозорим шматком тканини, який звисає до землі з двох боків і зі стрічками.  При тому зв'язувати їх потрібно було не просто якийсь бант, а особливим плетінням. 

– Мамо, чому ти не говорила про те, що ти беладона? – запитала подумки з цікавістю і трохи вимогливо, – тобі було занадто важко розповісти, – додала спокійніше. 

– Я…– задумливо протягнула вона, – я б не сказала, просто не важливо було, та й значення не мало, – ховаючи погляд, пояснила вона, але все ж вголос. 

Отже, це не якась вже велика таємниця і я можу спокійно запитувати вголос. 

– І все ж, насправді тебе засмучує, що вас вигнали? – не змогла стриматися я. 

Останні стрічки були зав'язані, і всі з полегшенням видихнули, хоча тепер потрібно було зробити ще й зачіску. 

– Звичайно, – погодилася мама, – але зараз я маю змогу побути, хоча б трохи у моїй рідній країні. 

Я почала моргати, щоб зупинити сльози, які підступали. Зараз не можна ні в якому разі плакати, що все не зіпсувати. Як це жити з розумінням, що ніде тобі немає місця. Хоча, якби не дар, чи зустрілися мої батьки? Про це думати не хотілося, тому я задала останнє питання, яке мене цікавило. 

– Мамо, чи віднайшла ти своє місце? 

Спочатку думала запитати про те, чи щаслива мама, але вирішила, що це й так логічно. Мама м'яко посміхнулася, легко розчісуючи моє волосся і у мене виникло відчуття, наче й не було ніякої подорожі, а мама просто робить мені зачіску в школу. Приємна ностальгія огорнула мене. 

Насправді я рідко сама розчісуюся просто тому що ну не виходить у мене ідеально, найчастіше ледь намочувала волосся водою в школі, щоб воно вляглося та й по всьому. 

Вона продовжувала мовчати і це мене насторожувало. Спокійно зробила потрібні маніпуляції і закріпила волосся золотою заколкою. 

– Ось і все, ти готова, доню. Можна вирушати. 

– Але ти не відповіла на моє питання, – мабуть, вперше за життя мій тон став трохи капризним і тут не вистачало лише тупнути ногою. 

Я пильно подивилася на маму з виглядом, що і кроку не зроблю поки вона не відповість. 

– Запам'ятай раз і назавжди, Анджеліко, твоїм місце стає лише тоді, коли ти маєш людей, які його наповнюють. Місце не потрібно шукати, адже, де б ти не була – знаходишся саме там, де й повинна, – тихо відповіла вона, ледь торкнувшись моєї голови, щоб не зачепити зачіску. 

Я завжди була впевнена, що те місце у житті, це щось ефермне і незрозуміле. А виходить, що усе було так просто. Але потім я про дещо задумалася. 

– Ма, а якщо в людини справді жахливе життя? Це я щодо останнього питаю, – уточнила. 

– Я говорю про тих, у яких все добре, але вони хочуть отримати більше, – пояснила мама. 

Я кивнула. І міцно обійняла маму перед тим як двері розчинилися і в приміщення зайшла Аделі у схожому наряді тільки персикового відтінку. 

– А ти чому?

Вона жартівливо схилилася в реверансі і промовила з усмішкою звертаючись до мене на авіянський манер. 

– На цю церемонію я ваша фрейліна, хаседо Анджеліко.

Елевонда. Хаседо і Вайкедо звертання в Аві, це як аналог міс і містер. А от леді і лорд це вже до одружених. Перше застосовується тільки з іменем, а от наступне вже з родовим прізвищем. На Аві жінки зазвичай беруть подвійне прізвище, щоб не втратити силу і захист свого роду. 

– Тоді подбайте про мене, хаседо Аделардо, – розсміялася я. 

Вона посміхнулася і пройшла за мною.