Елевонда Евермонт -Еливедо - Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо

Розділ 38. Час святкувати перемогу. Церемонія квіткового імені для Анджелі.

Анджеліка Ланден

Я завжди знала, що не могла б бути єдиною обраною. Без Аделі не вийшло б зайти настільки далеко, вона була розумом у нашому тандемі, визначала дії і я завжди знала, що можу довіряти їй у всьому. 

Ось і цього разу, я без зайвих слів підсилила амулет за допомогою артефакту, чекаючи на те, що буде далі. Беззаперечно співала слова дещо знайомої пісні, відчуваючи, що це приведе нас до перемоги. 

Кращого видовища за Леандру, яка зіщулилася під сильною зливою, не маючи змогли ступити, хоча б крок, викликав зловтіху і жалість одночасно. Що ж, мабуть, навіть ставши темною я завжди залишуся співчутливою, вічно оптимістичною і надзвичайно невгамовною. Хоча може темрява мене трохи втихомирила б. 

Коли Леандра розчиняється в зливі, це змушує мене здивовано дивитися за горизонт. Можливо мені здалося? Можливо у мене вже шиза розвинулася через це все? Але з посмішки Аделі зрозуміла – ні, не здалося. Усе й справді завершилося. 

Ми доспівуємо, дякуючи стихії і я нарешті здогадалася, чому рядки здалися мені знайомими. Пісня про стихії, уривок якої чула, ще під час першої подорожі.

Ми перемогли. 

Все закінчилося. Мені досі важко повірити в це. Так довго йшли заради цієї миті і тепер так важко повірити в те, що це правда. 

Аделі розсміялася. Радісно. Полегшено. Щасливо. 

“Чекайте, Аделі вміє сміятися? Вперше за наше знайомство таке бачу” 

Мої думки хаотичні і я навіть не мала змоги об'єднати їх в одне ціле. Старалася сфокусувати свій погляд, щоб нарешті повірити у реальність того, що відбувається. Таке буває, коли довго до чогось йдеш і коли досягаєш цілі, не виходить її сприйняти. 

– Анджелі ти чого, – махнула рукою перед моїми очима Аделі, – ти ж не побачиш зараз якесь видіння? – занепокоєно подивилася на мене. 

– Я тут.  

– Це чудово, – з полегшенням видихнула вона, спираючись на поручні, я зробила те ж саме, хоч це й не дуже приємно. 

– Як гарно, – умиротворено посміхнулася, повертаючись до подруги. 

Вода залишається краплинами лежати на поверхнях. Тут і там, калюжі, якими так і хочеться пробігтися з веселим сміхом, насолоджуючись цим. 

Я заплющую очі і на повні груди вдихаю чисте повітря, після дощу. Саме через це я завжди любила прогулятися вулицею після того як він пройде. Немає нічого кращого за цей свіжий запах і легку прохолоду, яка огортає і надає спокій. 

– Як чудово, – прошепотіла я тихо. 

Що ж заради того, щоб насолодитися цієї погодою, я залишилися б тут ще не надовго. З мого меланхолійного настрою мене вириває стукіт чиєїсь руки поруч. 

Я розплющую очі і злякано відстрибую дивлячись на розлючену як фурія Розу, чи то зараз вона виглядала як Гера або Немезида. 

– Короллево Ррозу, – затинаючись промовила, чекаючи на покарання, але вона мовчки стає поруч і лише дивиться вперед з незбагненним виразом обличчя. 

А потім вона підіймає руку вверх, наче закликаючи до тиші. Ось і все. Цікаво, мені уже потрібно втікати додому, чи мені ще дадуть пожити. Все ж усе зробила Фрезія. Але я ж подала ідею? Чи я рахуюся тільки спільницею? 

– Вітаю у всіх нас з тимчасовою перемогою, народе країни Квітів! Сьогодні день, який ми запамятаємо на довго, адже завдяки нашим обраним, які проявили чудову витримку і кмітливість ми можемо його відсвяткувати. 

Але також це б не стало можливим без Беладони, яка пробачила нам і використала свої здібності. І авжеж цього не сталося без кожного, хто сьогодні взяв участь у цій битві. Тож давайте привітаємо усіх наших воїнів! Я Роза Декабріз, оголошую початок приготування банкету і церемонії нагородження. 

Елевонда. Як перестати сміятися з її прізвища. 

– Хай живе королева Роза! Щастя і великих звершень обраним! Хай живуть усі через кого перемога стала можливістю! – почулося звідусіль. 

Вона велично повертається до виходу жестом вказуючи нам і Фрезії слідувати за нею, а ще трохи пошарпаній парі з двох головних вартових Країни Квітів. Отже, розмова якої я так боялася все ж відбудеться. 

Що ж пора шукати Енгайду. А хоча чого я боюся. Типу скільки вже всього пережила, що навіть якби мене кинули за грати я б просто запитала – “ а оригінальнішого, ніж ще одна тюремна кара, ви не вигадали?” 

Анджеліка. У нашої авторки якийсь дивний фетиш на ці камери. 

Аделі. Точно у неї ж, мабуть, у кожній книзі є щось подібне. 

Елевонда. А я що зроблю, за сюжетом потрібно, я й пишу. 

Анджеліка. Це було слабким виправданням. 

Королева Роза провела нас не в Тронну залу як я думала спочатку, а у зовсім іншу, яка нагадувала кімнату для нарад або може у них така їдальня. 

Елевонда. Анджелі на цьому моменті  – розмови розмовами, а їжа за графіком. 

Або – ми тут вам допомогли перемогти Посуху, ми ж заслуговуємо на те, щоб нас нагодували. 

Анджеліка. Я б хотіла тебе заткнути, але змушена погодитися. 

Елевонда. Ми нарешті дійшли згоди, а хоча вже й раніше таке було. 

Але на мій превеликий жаль, це було все ж перше. Сумно. Не дають бідній голодній обраній їсти. 

Роза зміряла нас з Фрезією пильним поглядом, а тоді вкрадливо прошепотіла. 

– Ви ж самі поясните, що це було, чи вас змусити? 

Ми переглянулися і Рез поглядом попросила мене мовчати і що зі всім розбереться без моєї допомоги. Ага, бачила як ти все поясниш, що додому я не потраплю ще довго. Та й взагалі, коли це я когось дуже слухала. 

– Королево я побачила, що ваша аура стала значно темнішою, ніж повинна бути, тому я попросила її не дати зробити, вам непоправне, – швидко протараторила я, ледь встигаючи робити паузи між словами. 

Вона задумливо сперлася на руку і подивилася на мене так, наче або хотіла прочитати усі мої думки, або загіпнотизивула. Усе ж я відкрила свої спогади, дозволяючи бачити усе, що відбувалося. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍