Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

– Вам вже час. 

Двері з покоїв відчинилися, і мене буквально випроводили під руки в коридор, навіть не давши зазирнути в дзеркало. Голова під вагою… шапки? відчувалася важкою, і навіть на те, аби просто тримати її рівно, доводилося витрачати чимало зусиль. 

Рука сама собою потягнулася до зеленого амулета, що дав мені Арден – тепер він був на видноті, і відчувався таким холодним, наче й не було там дракончика всередині – але однаково один дотик мене заспокоїв. 

Арден на мене чекав. Він покликав мене на бал. 

Я востаннє озирнулася – на двох покоївок, що стежили за мною, як яструби – а тоді ступила на сходи, наближаючись до головної зали. 

Коридори стояли пусті – святкування вже розпочалося, і я просто жахливо спізнювалася. Туфлі цокотіли мармуровими плитами замку, але я спинилася, коли попереду показалися двері в залу. Вони стояли зачинені, а біля них чергували двоє служників. 

Варто їм було запримітити мене, вони виструнчилися і вхопилися за ручки дверей. Я бачила їх обох – готувала для них обіди й вечері протягом останніх тижнів. Та зараз жоден мене не впізнав – наче завдяки гарній сукні та пір’яній шапці я раптом перетворилася на зовсім іншу людину. 

– Прошу, леді, – пробурмотів мені один. Я кивнула молодому хлопцеві з ріденькою борідкою, яку він безрезультатно намагався відростити, а тоді переступила поріг зали. 

Сяйво десятків люстр, свічок та магічних каменів на мить засліпило мене, а коли я прокліпалася, виявила, що очі десятків людей зосередилися на мені. 

Я ступила кілька кроків всередину, а тоді бліда рука простягнулася до мене у вітанні. Я затримала подих. Рука була чиста, без жодних слідів руйнівного прокляття. 

– Я вже на тебе зачекався, пташко.