Жюль Верн - Таємничий острів

кораль, де на ту пору нікого з колоністів не було. Тут вони, цілком можливо, і вирішили влаштувати собі кубло, вичікуючи сприятливої хвилини для здійснення своїх злочинницьких задумів. Несподівана поява Айртона зруйнувала їхні плани, але їм удалося захопити нещасного… і неважко собі уявити, що відбулося згодом.

Тепер пірати, — правда їх залишилося п’ятеро, але всі п’ятеро озброєні до зубів, — блукають околицями, і будь-яка спроба пробратися через ліс пов’язана з величезним ризиком — кожен колоніст став би прекрасною мішенню для розбійницької кулі, а сам не міг ні запобігти нападу, ні приготуватися до нього.

— Чекати й тільки чекати! — повторював Сайрес Сміт. — Іншого виходу в нас немає. Коли Герберт одужає, ми влаштуємо справжню облаву і розправимося з бандитами. Ось ще одна мета нашої експедиції, крім…

— Крім пошуків нашого таємничого заступника, — підхопив Гедеон Спілет. — Треба зізнатися, дорогий Сайресе, що він не допоміг нам саме тоді, коли ми особливо бідували.

— Як знати! — відгукнувся інженер.

— Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав журналіст.

— А те, дорогий Спілете, що наші випробування ще не скінчилися і, можливо, наш усемогутній заступник знайде ще нагоду допомогти нам. Але зараз не це важливо. Головне — щоб Герберт залишився живий.

Здоров’я Герберта стало предметом засмучень і турбот колоністів. Пройшло кілька днів, і, на щастя, стан бідного юнака не погіршився. А вирвати в хвороби кілька днів — це вже чимало. Безперервно змінювані холодні компреси не дали ранам запалитися. Журналіст вважав навіть, що ця вода, що містить невелику кількість сірки внаслідок близькості вулкана, мала загоювальну властивість. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невсипущим турботам Герберт повільно повертався до життя; температура в нього поступово знижувалася. Оскільки пораненого тримали на найсуворішій дієті, він дуже ослаб; усе-таки цілющі настоянки, а головне повний спокій зробили свою справу.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф — усі троє досягли великої майстерності в мистецтві перев’язки ран. Уся білизна, виявлена в будиночку Айртона, прислужилася для цього. Рани Герберта, на яких лежали компреси і корпія, були перев’язані не занадто туго і не занадто вільно, а це прискорювало рубцювання, не викликаючи запального процесу. Журналіст з особливою старанністю робив перев’язку, знаючи, наскільки це важливо, — він не раз нагадував своїм друзям, що такої ж думки дотримуються і лікарі; недаремно кажуть — легше зробити вдалу операцію, ніж вдалу перев’язку.

За десять днів, 22 листопада, Герберту стало значно краще. Він уже міг проковтнути кілька ложок супу. На щоках його заграв рум’янець, очі з ласкавою посмішкою стежили за добровільними доглядальниками, які клопоталися навколо нього. Він навіть намагався розмовляти всупереч старанням Пенкрофа, який теревенив з ранку до вечора, щоб змусити хворого мовчати, і розповідав йому безліч найнеймовірніших історій. Якось Герберт запитав про Айртона; не бачачи його біля своєї постелі, він дуже здивувався, тому що вважав, що Айртон повинен знаходитися тут, разом з усіма. Не бажаючи засмучувати хворого, моряк коротко пояснив йому, що Айртон повернувся до Гранітного палацу, який вони з Набом повинні захищати у випадку нападу піратів.

— От кляті пірати! — додав він. — 3 такими джентльменами церемонитися нічого! А містер Сміт ще хотів впливати на їхні почуття. Ні, на них можна впливати тільки за допомогою куль великого калібру.

— А вони ще тут не з’являлися? — запитав Герберт.

— Ні, синку, — відповів моряк, — але ми їх відшукаємо, не бійся; а коли ти видужаєш, подивимося, чи насміляться ці боягузи, які стріляють з-за рогу, зустрітися з нами віч-на-віч!

— Але я ще дуже слабкий, мій бідний Пенкрофе!

— Дурниця! Сили поступово відновляться! Подумаєш, куля пробила груди! так це ж дрібниці! Я ще й не такі рани одержував і, як бачиш, живий, здоровий!

Справа явно йшла на видужання, і, якщо хвороба обійдеться без ускладнень, можна вважати, що небезпека минула. Але в якому воістину жахливому становищі опинилися б колоністи, якби, скажімо, куля застрягла в кістці або довелося б ампутувати Герберту руку чи ногу!

— Ні, — зізнався Гедеон Спілет, — я не раз із тремтінням думав, що б ми робили в такому випадку!

— І якби все-таки довелося, ви б не вагалися? — якось поставив питання руба інженер.

— Ні, — відповів Гедеон Спілет, — але, дякувати Богу, нас обминуло це випробування.

Цього разу, як і в ряді інших випадків, поселенці поклалися на здоровий глузд, що часто визволяв їх зі скрутного становища, і знову завдяки своїм знанням: вони здобули нову перемогу! Але раптом настане така хвилина, коли всі їхні знання, уся їхня логіка будуть безсилі? Адже вони одні на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює іншу, люди не можуть обходитися один без одного. Сайрес Сміт прекрасно знав це і часом з тривогою думав про те, що можуть виникнути такі обставини, проти яких колоністи виявляться безсилими.

Йому здавалося навіть, що його товариші, та й він сам, живучи до цього дня так щасливо, вступили у фатальну смугу. Протягом двох з половиною років, від того самого дня, як їм вдалося вирватися з Ричмонда, все йшло вдало, все складалося так добре. Надра острова були багаті на метали і мінерали, ліси і рівнини — на корисні рослини і тварини, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дарунки, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії не залишав бажати нічого кращого. До того ж якась незрозуміла сила у важкі хвилини приходила їм на допомогу! Але не могло ж усе це тривати вічно!

Словом, Сайрес Сміт невиразно відчував, що удача відвернулася від них.

І справді, у водах, які омивали острів, з’явився розбійницький бриг, і нехай пірати загинули за допомогою якогось таємничого втручання, шестеро з них усе-таки врятувалися від катастрофи. Мало того, вони висадилися на берег, і п’ятеро, що залишилися живими, практично невловимі. Айртон, без сумніву, загинув від руки цих негідників, озброєних до зубів. Вони випробували на нещасному влучність своїх карабінів. Герберта наздогнала ворожа куля. Ледве вдалося вирвати його з пазурів смерті. І чи не збирається доля завдати поселенцям нові нещадні удари? Ось які думки хвилювали Сайреса Сміта. Ось про що він не раз говорив з журналістом, і обом часом здавалося, що вони позбулися незбагненного, але могутнього заступництва. Можливо, ця таємнича людина, в існуванні якої вони не могли більше сумніватися, залишила острів? Або, може, її теж убила розбійницька куля?

Усі ці питання залишалися без відповіді. Але було б невірно думати, що Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, які нерідко розмовляли на цю тему, впали у відчай і опустили руки.