Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Епілог

Я обережно влила магію у трубку і простежила за тим, як вона пролетіла нею і влилася в артефакт, змінюючись дорогою. Добре, дуже добре. Все працює, але чому розрахунки тоді не сходяться?.. 

Я знову втупилася у папери на столі, намагаючись знайти помилку. У кабінеті за дверима почулося копошіння, і я зітхнула. Ну мають колись ці студенти запам’ятати, що я не буду приймати їх до обіду, та ще й у свій єдиний вихідний? 

Двері гучно відчинилися, і я різко озирнулася. Вже відкрила рота, аби гримнути, але вчасно зупинилася – переді мною стояв Ярош, посміхаючись лукаво і підступно. Він щось від мене хотів. 

В кабінеті на стільчиках розкинулися принаймні п’ятеро студентів, і жоден з них не виглядав задоволеним. 

– Пане  Вересе, куди без черги? – насупилася Грета, стискаючи руками свої папери з розрахунками. Дівчина-травниця за нею бадьоро кивнула, а бойовик навіть встав на ноги від обурення. 

– Так, правила для всіх одні! – Артей насупився, і я гмикнула.

Ярош натомість повернувся до мене спиною і зиркнув на студентів, але це не дало жодного ефекту. 

– То я ще маю в черзі стояти, аби побачити свою дружину? – запитав він, здіймаючи брови. Грета насупилася, але відступила, і тоді він прибив двері, пробурмотівши. – Черга, ти бач, оце ж придумали… 

Тоді він повернувся до мене, наближаючись і повертаючи на лице зухвалу посмішку. 

– Люба моя, я викликаю тебе на дуель. 

Я застигла, опускаючи папери на стіл. 

– Які ставки? – запитала я, хоча вже дуже добре здогадувалася про відповідь. 

Ярош склав руки на грудях, але дивився у вікно, а не мені в очі. Значить, мені це не сподобається. 

– Якщо я переможу, ми йдемо на сімейну вечерю. Сьогодні. 

Я закотила очі й почала закочувати рукави. 

– Гаразд, – погодилася я легко, і Ярош від здивування знову перевів на мене погляд і навіть сів у крісло. – Але якщо я переможу, ти кажеш Тобіасові, що він може підтерти цим запрошенням собі зад. 

Ярош засміявся, але трохи нервово. Він знав, що має непогані шанси й справді нарватися на сварку із братом. 

– Ну чому він так тобі не подобається? – запитав він зрештою майже безсило, і я знала, що вже перемогла. 

– Навіть не знаю, – я постукала себе пальцем по підборіддю. – Бо він ледь не зіпсував нам весілля, і все ще таїть на мене образу через те, що Глая пішла вчитися до мене. А я її навіть не підмовляла!

Ярош заспокійливо підняв руки.

– Я знаю, я знаю! Так, Тобіас… складний. Але він батько Глаї. І ти ж її любиш, тож мусиш і з ним навчитися спілкуватися. 

Я тяжко зітхнула. Родина Яроша була здебільшого чудовою, але не без паршивої вівці. І ця вівця псувала кожне сімейне застілля, тож я вже давно зрозуміла, що найкращий спосіб уникати сварок – це просто не приходити на них. 

– Глая мене любитиме й так. Відверто кажучи, Тобіас і їй не дуже подобається, – зронила я, знову відвертаючись до записів. Одна помилка – якщо я знайду її, можна буде завершити дослід! 

Ярош підвівся з крісла і зазирнув мені через плече у папери. 

– Зізнайся чесно – ти просто хочеш провести ще один вечір в лабораторії, – зітхнув він, складаючи підборіддя мені на плече. Я неуважно погладила його скуйовджене волосся і невизначено махнула головою. 

– Можливо. 

– Ти ж знаєш, що дисертація від тебе нікуди не втече, якщо ти даси собі вечір відпочинку? – запитав він зрештою, і я скинула папери на стіл. Годі балачок – потрібно розв'язати питання по-чаклунськи. 

– Ну, сама себе вона точно не напише, – пробурмотіла я, рухаючись до дверей. Ярош знав мене надто добре: єдиною моєю мрією на цей вечір було залишитися у вежі одній і працювати над артефактом захисту, аж поки всі цифри нарешті не зійдуться. – І як я тоді стану деканкою факультету, якщо не отримаю звання? 

Ярош раптово підхопив мене на руки і відкрив ногою двері. Я тільки ахнула, і він проніс мене повз зовсім не здивованих, але вкрай розчарованих студентів геть. Ми дісталися закручених сходів, і тоді Ярош зауважив:

– Однаково тут усім керуєш ти. І, повір, всі це чудово знають. 

Галявина біля факультету менталістики вже як чотири роки майже ніколи не була пустою: тут постійно хтось ходив, сидів, зачакловував, але Яроша це не спинило. Та й мене теж – до цього моменту студенти вже мали звикнути до наших постійних дуелей. 

Ми розійшлися на десять кроків один від одного. Ярош відкинув у бік меча. 

– Сімейна вечеря пройде ідеально, – сказав він, підсмикуючи штани. 

– Звісно, любий, – солодко погодилася я, вже готуючи на руці перше закляття. – Бо мене на ній не буде. 

Ярош сформував на долоні вогняну кулю, і ми вдарили одночасно. 

_______________________________

Ось і завершилася історія Тави! Дякую вам, любі читачі, що пройшли її разом з нею! І ця пригода зовсім не остання - бо у решти викладачів особисте життя, як ви, певно, помітили, ще зовсім не склалося. Попереду ще окремі книги для Астіра Нозері, Меліси Крук та Ївги Шан-Леббо. І хто знає, скільки студентів у Анірській академії ще знайдуть собі кохання та пригоди?.. Тож для того, аби не пропустити жодної, підписуйтеся на сторінку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍