Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Він повільно спустив мене сходами вниз і відпустив тільки перед самими дверима на вулицю, коли я постукала його по плечу. Стояти було непросто, але необхідно. Інакше я відчувала, що можу просто заснути й прокинутися не раніше, ніж через тиждень. 

І… я відчувала біль, залишки страху, але водночас – полегшення. І сором за нього. Та Ярош, здавалося, знову зрозумів мене без слів. 

Ми на мить зупинилися біля ступні Кассандри, коли він поклав мені руку на плече та підняв лице.

– Все закінчилося, – твердо сказав він. – І ти впоралася. 

Я повільно кивнула. По кінцівках розповзалася слабкість, і, можливо, через неї я не могла відчувати горя від смерті Леонарда. Замість нього й справді було тільки одне – розрада. 

Бо все й справді закінчилося. 

Щойно Ярош штовхнув переді мною двері, на нас обох налетів рудий ураган, і руки Меліси стиснули мене в обіймах таких сильних, що від цього затріщали кістки. Я стояла, як соляний стовп, та за кілька митей теж обережно поклала їй руку на спину. 

Окрім Яроша, мене ніхто не обіймав вже років… багато, від смерті матері. 

– Ти жива! – видихнула Меліса, хапаючись за мої руки та суплячись. – Коли ми побачили падіння, я… 

На її очах теж виступили сльози, і я знову не змогла втримати своїх. Долоні Меліси були теплі і мозолисті, і вона чомусь не відпускала моєї руки, залишаючись поряд – навіть коли почала говорити з Ярошем. 

Я не слухала розмови – у вухах стукала кров, нагадуючи про постійний прибій моря. 

Моє плече хтось стиснув. Я обережно сфокусувала погляд на некроманті, що зупинився зовсім поряд. 

Він дивився на мене пильно, наче бачив все, що в мене було на душі. 

– Ти зробила все, що могла, – сказав він зрештою. – І тут немає твоєї провини. 

Я повільно, загальмовано кивнула. Астір посміхнувся мені – зовсім невесело, слабко, і я якимось чином змогла повернути цю посмішку, хоч і знала, що вона не виглядає радісною. 

– Дякую. 

За нами купою стояли студенти – менталісти, що так і не змогли скласти іспит, і роззяви, що прибігли просто подивитися. Але перед ними усіма стояла Ліна, дивлячись на мене пильно і дуже вдячно. Поряд нею застигла дівчина, мені начебто незнайома. 

Але мені не потрібно було дивитися на неї довше миті, аби побачити схожі риси – прямий гострий ніс, брунатні очі, Ярошеве густе хвилясте волосся. 

То була Глая Верес. 

І вона мені кивнула. І посміхнулася. 

– Ходімо, Таво, – сказав мені Ярош, стискаючи пальці і не відпускаючи їх. – Тобі потрібно відпочити. 

Я кивнула. 

Відпочинок справді потрібен. Бо з цією академією потім на нього можна й не розраховувати.