Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Хлопець та дві дівчини опустили візок та зняли шапки. Мілана побачила Роню, Аню та Ксенію, що сумно всміхались командирці племені Вітрів. В темряві, зі сторони поля почулось муркотіння, вмить на дорогу вискочила Аліша. «Щось я дуже часто плачу» - подумала Мілана, та витерши сльози кинулась до своїх друзів. Кожного міцно обійняла та розцілувала у щоки. Останньою була Ксенія, Мілана на мить зупинилась біля дівчини та подивилась їй в очі. 

Я хотіла нас врятувати, - тихо мовила вона, та сльози знову з’явились на очах, - Ілля так мужньо боровся, - голос дівчини зірвався та вона не рухалась з місця.

Мілана чекала, що Ксенія кинеться на неї з кулаками та була б права. Командирка вирішила, що не ворухнеться, та витерпить побиття, але цього не відбулось. Ксенія впритул підійшла до Мілани, міцно обійняла та почала ридати.

Ти ні в чому не винна, - згодом сказала Ксенія крізь сльози, - але мені так боляче, подруга, я втратила його. Я так хотіла врятувати Іллю, всі ці дні. Кожен день я тільки цим і жила. А тепер він спить, та я нічого не можу зробити, - дівчина ткнулась плеча Мілани та знову заплакала.

Заспокоївшись, дівчата відпустили обійми, Мілана витерла сльози Ксенії. Вона не мала права обіцяти зараз те, що знайде ліки швидко. Вже й так пройшло багато часу. Надія звичайно була, але зараз це було б не доречно згадувати.

Нам треба йти, - обірвав дівчат Степан, - на ранок ми маємо або десь заховатись, або бути так далеко, щоб нас ніхто не знайшов.

Мілана повернулась на своє місце та підійшла до Степана. Подивилась йому в очі, та взяла за руки.

Дякую тобі, - тихо сказала дівчина, - дякую, що врятував всіх нас. Євген хотів спочатку розібратись зі мною та Іллею, а потім схопити інших та повести на Дитячі Ігри. Він все знав. Я завжди був проти цих дурних Дитячих Ігор, - всміхнувся Степан, - пам’ятаєш, як тобі про це якось сказав? Але якщо ти зараз не повернешся, - схопилась Мілана, - тебе будуть вважати радником! Вже дуже пізно, - спокійно відповів хлопець, відпустив руки Мілани та опустив їх їй на плечі, - я вже зрадник, починаючи з того моменту, як прийшов до стадіону. В мене немає шляху назад.

Мілана за мить підійшла впритул до Степана та міцно обійняла його опустивши голову йому на груди.

Якщо ти не проти, - пошепки сказав хлопець, - я хотів би приєднатись до вас. Або лишаюсь тут, з місцевими партизанами, та стану таким же. Про що ти кажеш? – тихо спитала Мілана, піднявши голову та подивившись на Степана, - Вважай, що ти вже став воїном племені Вітрів!

 

Діти деякий час побули біля підліску, швидко перекусили овочами та хлібом, що взяли з собою. Степан розповів, що по традиції, після проведення Дитячих Ігор, на наступний день, охорона мала взяти візки та відвести всіх полонених, що заснули до Палацу Сну. Так називали заправку, що була біля Кільцевої дороги. В торговому залі цієї заправки виклали матраци на підлозі та рядами складали всіх дітей, що заснули. В місті Сонця не було місця для цього, або губернатор просто не хотів, щоб сплячі діти були на його території. Оскільки ж Дитячі Ігри проходили часто, сплячих полонених було багато.

Мілана була вражена таким рішенням, це було дуже гидко. Та думка про губернатора і так біла низькою, тепер же стала ще нижче. Він же просто монстр, який створив собі гидкий світ. Але все, що йому не до вподоби, він або підкорює, або викидає. Так він зробив з дітьми, що засинали на Дитячих Іграх.

Степан пояснив, що у нього і виникла думка. Один чемпіон, що був полоненим заснув, а інший – ні. Треба подати все так, наче Євген хоче познущатись над Міланою, ну а йому, як командиру розвідників, доручив все це проконтролювати.

Та до селища вони прийшли, оскільки тут можна спробувати попросити допомоги у місцевих. Якщо проженуть – то підуть далі. Але, як би це не виглядало, Степан кожну таку вилазку поводив себе завжди стримано. Розвідники шукали схованки, та якщо потрапляли на дітей, то влаштовували бійки. Так мало бути. Але коли Степану вдавалось самому йти до якоїсь хати – він ніколи нічого не брав. А якщо знаходив дітей, що попались, намагався швидко їх прогнати або сховати повторно.

В якийсь момент колишній командир розвідників губернатора міста Сонця підскочив з землі. Небо ж почало втрачати темні тони, десь вже збиралось сонце. Але всі діти повернулись в сторону, в яку дивився Степан. Зі сторони міста Сонця виникли тіні, які включили ліхтарики та почали світити по сторонам. Це воїни губернатора, чи охорона. Вони дізнались, що Степан влаштував втечу полонених. Біда. Хлопець на Мілана на мить уявили, яким зараз був розлюченим губернатор. Він кине всі сили, щоб привести зрадників.

Треба бігти. Тому діти взяли візок та побігли до селища. Мілана бігла першою, за нею поспішали Ксенія та Аня, а візок в цей раз вже везли Роня та Степан.

Добігли до перехрестя, де в минулий раз Мілана та Степан ошукували хату, дівчина побачила вогник в одній з будівель. Поспішивши до тієї хати, Мілана постукала у хвіртку. Вогник вмить зник, навколо була повна тиша.

Будь-ласка, відчиніть нам – крикнула Мілана, - ми просимо допомоги, ми втекли з міста Сонця. За нами женуться.