Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

напевне, страждає! А годувальниця? Скільки сил витратила вона на те, щоб допомогти мені зайняти гідне місце в світі! І, на жаль, все марно... Неважко собі уявити, в якому вона розпачі! Але де вона тепер? Адже вона навіть не знає, що я ще жива. А Укон? Ближчої для мене людини нікого не було, ми жили душа в душу, ніколи нічого не приховуючи одна від одної, незмінно ділячись своїми радостями і печалями...»

У будинку сестри Содзу не було інших служниць, крім семи чи восьми літніх монахинь, бо ніхто з молодих жінок не погодився б оселитися тут, далеко від блиску і розкоші столичного життя. Деякі монахині мали дочок чи внучок, але вони або пішли на службу в столиці, або влаштували своє життя якимось іншим чином, у всякому разі, в Оно вони не залишилися і лише зрідка навідувалися сюди.

Укіфуне старалася не показуватися нікому на очі з приїжджих. «Вони можуть побувати в тих домах, де мене колись бачили, — думала вона, — і врешті-решт у столиці дізнаються, що я ще жива. Люди видумуватимуть різні нісенітниці, гадаючи, яким чином я потрапила сюди...»

Їй прислужували лише Дзідзю та Комокі, які раніше були на службі у молодої монахині. Ці особи нічим не були схожі на тих столичних жінок, з якими Укіфуне мала справу колись, ні зовнішністю, ні манерами. «Невже я справді вже опинилася за межами цього світу?» — раз у раз запитувала вона себе. А оскільки Укіфуне сторонилася людей, то монахиня, розуміючи, що для цього є причини, навіть домашнім не розповідала про неї жодних подробиць.

Колишній зять монахині досяг у той час звання «цюдзьо». Його молодший брат, монах Дзендзі, будучи учнем Содзу, жив у гірському монастирі, і Цюдзьо час від часу піднімався в гори, щоб навідатися до нього. Одного разу по дорозі в Йокаву Цюдзьо заїхав в Оно.

Почувши вигуки передового ескорту і побачивши, що до будинку наближається ошатно вдягнений поважний чоловік, Укіфуне мимоволі виразно згадала, як колись в Удзі таємно приїжджав Каору. Хоча тут, у садибі в Оно, було так само самотньо й сумно, як в Удзі, але біля огорожі пишно цвіла гвоздика, «дівоча краса» і дзвіночки також уже розкривали свої бутони. Супутники Цюдзьо, так само як і він, одягнені в яскраві каріґіну — мисливське вбрання, — прогулювалися по саду, а сам він, розмістившись на південній галереї, милувався мальовничим краєвидом. Він здавався трохи старшим для своїх двадцяти семи чи двадцяти восьми років і справляв враження вельми розумної людини.

Монахиня розмовляла з ним, сидячи за переносною завісою навпроти пересувної стіни на галереї. «Минають роки, і все дальшим стає той день, коли моя дочка покинула цей світ, — плачучи, казала вона. — Але ви не перестаєте ощасливлювати нашу сумну оселю своїми відвідинами. О, якби ви знали, з яким нетерпінням я постійно чекаю вас, що аж навіть сама дивуюся!..»

«Я ні на мить не забуваю про минуле, — відповів Цюдзьо. — Боюся тільки, що тепер, коли ви відвернулися від світу, я не наважуюся порушувати ваш спокій. О, як я заздрю тим, хто живе тут у гірській самоті! Я охоче приїздив би до вас частіше, але досить людям почути про мою поїздку, як вони просять взяти їх із собою. Але сьогодні мені пощастило, я непомітно вислизнув...»

«У наші дні, здається, стало модним заздрити жителям гір, і я бачу — ви не виняток. Але, на противагу до інших, ви не забуваєте про минуле, і за це я вам дуже вдячна».

Звелівши подати рисову кашу супутникам Цюдзьо, монахиня взялася пригощати зятя насінням лотоса та іншими ласощами. Давно пов’язаний з цією родиною, Цюдзьо почувався тут зовсім як удома. А коли раптом почалася злива, він, затриманий нею, розмовляв з монахинею довше, ніж звичайно. Нещасна мати не переставала оплакувати втрату коханої дочки, але ще більше переживала від самої думки, що цей прекрасний зять стане для неї чужим. «Як жаль, що дочка не залишила по собі на пам’ять хоча б дитини...» — зітхала вона і щоразу, коли Цюдзьо приїжджав, сама розповідала йому про все, що спадало їй на думку.

А тим часом Укіфуне сиділа в задумі, дивлячись у сад і згадуючи минуле. Вона була справді прекрасною в ту мить, незважаючи на занадто яскраве біле вбрання і темні хакама, які носила, щоб не відрізнятися від монахинь. А хіба так вона вдягалася колись? Але навіть у цьому жорсткому, погано зшитому вбранні вона здавалася на дивно привабливою.

«Дуже зворушливо те, що пан Цюдзьо приїхав саме тоді, коли ми переконалися в тому, що воскресла покійна панянка, — перешіптувалися служниці. — Але що заважає йому і тепер відвідувати наш дім, як бувало раніше?.. І справді, чому б їм не бути гарною парою?»

«Ні, не буде цього! — подумала Укіфуне, почувши їхнє перешіптування. — Навіть якщо я залишилася живою, я більше не пов’язуватиму себе ні з ким. Ніщо не має нагадувати мені про минуле. Чим швидше я зітру його з моєї пам’яті, тим краще».

Тим часом, коли монахиня відійшла у внутрішні покої, гість залишився на галереї і сидів, понуро дивлячись у небо. Раптово, почувши чийсь знайомий голос, він прислухався і, впізнавши Сьосьо, підкликав її до себе.

«Хоча я не сумнівався, що всі, яких я знав раніше, залишилися тут, але ви й уявити собі не можете, як важко мені приїжджати сюди через побоювання ,що ви вважаєте мене безсердечним», — сказав він.

Оскільки колись, за живої дружини, Сьосьо завжди прислуговувала Цюдзьо, то він радо скористався нагодою, щоб поговорити про минуле. «Коли я виходив на галерею, — сказав він між іншим, — раптовий порив вітру зметнув завіси, і я встиг побачити довге волосся якоїсь неймовірно вродливої жінки. Зізнаюсь, що я був вельми здивований. Вона зовсім не схожа на інших. Кого це ви ховаєте тут, серед монахинь?»

«Напевне, він бачив ззаду молоду пані, яка переходила у внутрішні покої, — здогадалася Сьосьо. — А ще більше він був би вражений, якби йому дали роздивитися її зблизька... Адже він досі не може забути покійної, а ця набагато гарніша».

«Хоча наша господиня досі невтішно горювала, не примирившись із втратою дочки, — сказала вона, — але останнім часом несподівано знайшла особу, яка стала предметом її щоденної опіки й душевної розради. Та я от одного не розумію: як удалося вам побачити її? Адже зазвичай вона нікому не показується».

«Он у чому справа!» — подумав Цюдзьо. Цікавість спонукала його дізнатися більше про чарівну незнайомку, яка на мить мигнувши перед очима, запалила його уяву. «Хто вона? — гадав він. — Я не бачив жінки прекраснішої за неї ». Однак на його розпитування Сьосьо твердила одне й те саме: «З часом усе дізнаєтеся самі».

Оскільки наполягати було незручно, а крім того, супутники вже квапили його, кажучи, що дощ уже скінчився і скоро зовсім стемніє, Цюдзьо пішов і, зірвавши перед покоями «дівочу квітку», промимрив сам до себе: «Навіщо й тут?..»{331}. «Так, люди завжди готові лихословити», — похвалили старі служниці його за передбачливість.

«Пан Цюдзьо