Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

ймовірно, щось таки відчували, бо були якісь занадто збуджені, весь час всміхалися, базікали та жартували. Дона Флор кипіла з люті, Гульвісине зухвальство не мало меж.

І таки не мало, бо спогляданням він не обмежився, а засунув руку в декольте, щоб особисто переконатися, з чого таки зліплено цей чудовий витвір природи…

— Ой! — скрикнула Зулміра. — До мене хтось доторкнувся…

Дона Флор, геть знавіснівши від такого неподобства, викрикнула:

— Гульвісо!

— Хто? Що сталося? Що ви сказали? — спантеличені учениці оточили Зулміру та дону Флор. — Що сталося, доно Флор? Що з тобою, Зулміро?

Зулміра лише загадково зітхнула.

— Мені здалося, що хтось схопив і стиснув мої груди…

— Було боляче?

— Ні… Радше приємно…

Дона Флор насилу себе опанувала, але Гульвісу сполохав її тривожний вигук.

4

ТОГО ВЕЧОРА ДВІЧІ АБО Й ТРИЧІ ГУЛЬВІСА лукаво звертався до дони Флор, хитро всміхаючись:

— Побачимо, хто візьме гору, кохана… Ти зі своїм доктором і своєю гордістю чи я…

— Чи ти?..

— Чи я зі своєю Любов’ю…

Це був виклик. Дона Флор, заручившись напередодні обіцянкою Гульвіси не брати її силою, а лише за взаємної згоди (і зараз це лише додавало їй упевненості в собі), готова була ризикнути і прийняти той виклик, адже вона не належала до тих, хто здається без бою. Хто пройшов крізь всеохопне пекло вдівства, витримавши всі спокуси, тому нема чого боятися.

— Моя гідність для мене понад усе…

Гульвіса тільки розсміявся:

— Ти говориш точнісінько, як твій доктор, кохана. Така смішна і старомодна, наче якась професорка…

Тепер розсміялась вона.

— А я і є професорка, і була нею ще задовго до знайомства з ним і навіть із тобою. Більше того, я впевнена, що мене як викладачку дуже цінують учениці…

— Ти ба яка зарозуміла кухонна професорка…

— Ти вважаєш, що я зарозуміла? Думаєш, я змінилася?

— Ти ніколи не змінишся, серденько моє. Твоєю єдиною перевагою завжди була честь. Утім, якось мені таки вдалося поласувати тією твоєю найвишуканішою стравою, поласую і вдруге… До того ж, хоч би яка славна ти була викладачка, в любощах завжди залишишся моєю ученицею… І я прийшов, щоб завершити тебе навчати…

Отак жартуючи і сміючись, вони проговорили майже до обіду. Дона Флор анітрохи не сумнівалася, що Гульвісі не вдасться запопасти її скарб, він не зламає її переконань вірної дружини. Бо юне дівча, яке ледь не захлинулося від першого кохання і легко та радо позбулося цноти на берегах Ітапоа — то одне, а досвідчена жінка, яка стільки всього пережила і знає ціну горю та радості — то зовсім інше. О, Гульвіса втомиться чекати. Проте Гульвіса мало вірив у таку незламну стійкість дони Флор:

— Ти станеш моєю в найнесподіваніший для тебе момент. Як і тоді… А знаєш, чому?

— Чому?

І цей нахаба пояснив:

— Бо любиш мене і глибоко в серці розумієш, що й сама цього прагнеш…

І той лукавий самовпевнений погляд… Але дона Флор і не думала відступатися від свого рішення долати спокусу:

— Цього разу твої старання будуть марні… тільки даремно згаєш час…

Спокійний і чарівний вечір розпочався для дони Флор досить тривожно.

Коли після вечірніх занять вона зачісувалася після ванни в самому лише бюстгальтері й трусиках, десь згори над нею пролунало схвальне прицмокування. І це попри те, що, перш ніж податись у ванну, дона Флор переконалася, що жодного з її чоловіків у той момент в кімнаті немає: доктор досі був в аптеці, а Гульвіса, налякавши на ранкових заняттях Зулміру, більше не показувався.

Вона підняла голову і побачила Гульвісу, який спокійнісінько сидів собі на шафі, теліпаючи ногами. У напівтемряві здавалося, начебто він і є отой дерев’яний ангел із церкви св. Терези. Його лукавий погляд жадібно пестив її плечі і безсоромно стікав, мов олія, вниз по її мокрому тілу. «О, Господи!» — прошепотіла дона Флор і похапцем схопила халат, щоб прикритися.

— Нащо, кохана? Хіба ж я не знаю кожної клітиночки твого тіла? Хіба ж не цілував їх колись? До чого ці дурниці?..

У граційному сальто — які витончені рухи! — його оголене тіло крізь світло та тіні невагомо опустилося на новий пружинний матрац їхнього кованого ліжка.

— Ти ба, та цей новий матрац м’який, мов хмара! Вітаю, люба, з чудовою покупкою.

Гульвіса ліниво випростався на ліжку, а вечірнє втомлене сонце осяяло його вдоволену чуттєву та вельми спокусливу усмішку. Дона Флор спостерігала за ним крізь юні сутінки вечора.

— Іди до мене, Флор, лягай отутечки, хочу кохати тебе на цьому неперевершеному матраці…

Дона Флор досі сердилася через вранішній інцидент — коли цей нахаба на її очах мацав Зулмірині перса, а та розпусниця ще й мала совість дістати задоволення, навіть не бачачи негідника, — тому відрізала:

— Тобі мало того, що ти накоїв? То ще й маєш совість сховатися й стежити за мною? Бачу, за цей час ти зовсім не порозумнішав, а міг би…

— Ну не будь така, крихітко… Лягай зі мною…

— Та як ти ще після всього смієш мене до себе кликати! Думаєш, я геть сором втратила?

Але Гульвісі не хотілося суперечок:

— Що тебе так розсердило, любове моя? Що я таке зробив? Подумаєш, трішки повитріщався на жіночу анатомію, мені ж просто стало цікаво, яка на дотик ця власність Пеланкі Моуласа, кажуть, він припадає до її грудей, мов немовля, — Гульвіса розсміявся, а потім заговорив знову: — Ну, люба, сядь хоча б зі своїм чоловіченьком, якщо вже так не хочеш лягати. Сідай, побалакаємо собі, хіба ж не ти завжди казала, що нам потрібно більше спілкуватися?

— Ага, я зараз сяду, а ти даси волю рукам…

— Ах! Якби я міг узяти тебе силою… Якби я міг узяти тебе силою, то хіба гаяв час на оці вмовляння? Силою, люба, я з тобою ніколи не кохатимусь, зарубай це собі на носі…

— Тобі заборонено взяти мене силою?

— Заборонено? Хто може мені це заборонити? Ні Бог, ані чорт не здатні мені щось заборонити. Невже ти цього не зрозуміла за стільки років спільного життя?

— То в чому ж річ?

— А чи хтось коли-небудь брав тебе силою? От скажи, ну бодай раз?

— Ніколи…

— От бачиш… Я просто давно собі заприсягнувся, що ніколи не візьму силою жодної жінки, і колись, коли Мірандау хотів проти волі однієї мулатки залізти їй під спідницю на схилах Уньяу, я не дав йому це зробити… А річ у тім, мила, що я волію отримувати лише те, що дадуть мені з власної згоди, від щирого серця. Хіба можна отримати задоволення, відібравши щось силою?

Уважно глянувши на неї, він усміхнувся.

— Ти сама даси мені все, чого так прагнеш, прекрасна Флорзиньє, і я шаленію від цієї