Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

випадок, якщо нам раптом доведеться виринати на поверхню і пробиратися до берега), автомати АКМ, пістолети. Видали й «продовольствіє», в основному, шоколад — що-що, а солодке ми любили — звідтоді, правда, я терпіти його не можу. Ще раз уточнили завдання: під час показового, всесоюзного — виявляється, всесоюзного! — навчання по мінуванню бойових кораблів, які тоді проводились на Чорноморському флоті, нам треба замінувати й «підірвати» протичовновий крейсер (вказувалося, який саме).

— Маєте показати себе з найкращого боку, бо іншого такого випадку не буде, — застеріг начальник групи. — Від сьогоднішньої вашої операції залежить ваша подальша доля — тож покажіть, на що ви здатні, що ми вас не дарма вчили цілий рік і годували, як у санаторії… Зважте, на навчанні присутні старші офіцери всіх флотів нашої Родіни. Про замінування й «підрив» крейсера ім’ярек у бухті, крім вас, знають лише вище керівництво флоту та командир крейсера. З вами знаходитиметься командир розвідки флоту — на підводному човні, звідки ви й стартуєте… Для всіх інших операція стане несподіванкою. Доведіть, що ви — водолази-диверсанти особливого призначення (в російській транскрипції ОСНАЗ, а ми відповідно осназівці), що вмієте з шиком «пускати» на дно бойові кораблі флоту. Виконаєте завдання на «відмінно» — отримаєте звання й грошові винагороди. Діятимете трьома групами, кожна автономно проникає в бухту й мінує крейсер. Мета учбової операції все та ж: а) довести командуванню, що підводні диверсанти можуть підірвати і в добре захищеній бухті бойовий корабель; б) заодно довести, чи потрібні ви взагалі флоту — водолази-розвідники і водолази-диверсанти. Дерзайте, хлопці! Сім футів вам під кілем! Щоб крейсер ім’ярек од ваших жерстянок «загримів» на дно. В противному разі ви будете розформовані й відкомандировані в найдальші гарнізони, подалі від моря, десь на Памір чи в піски Каракумів, де й сьорбнете справжньої служби.

Часу вже лишалось в обріз. Майже бігом, завантажені по саму зав’язку, дістаємося до причалу — він пустельний — про це заздалегідь подбало начальство. Навіть бойові пости зняли, аби менше було свідків. Ми спішно повантажилися на катер-торпедолов і під завісою ночі, із затемненими вогнями прибули в район, де нас уже чекав на рейді підводний човен, повантажились на нього, човен, як тінь, нечутно відійшов, занурився на потрібну глибину, прийшов у задану точку і там став на підводних якорях на глибині 25 метрів.

Все відбулося, як уже не раз відпрацьовувалося на попередніх навчаннях: ми в апаратах тактичного плавання, з мінами, що в кожного були підвішені до пояса, через торпедний апарат човна вийшли в море, а там увімкнули свої буксирувальники — оті самі підводні засоби пересування, ПЗП — лягли кожен на свій апарат і під водою попливли до бонів — вони були од нас на відстані три кілометри. Де в бонах проходи, ми вже знали і пам’ятали з попередніх тренувань, пройшли їх, орієнтуючись у суцільній темряві по спеціальних приладах, і на глибині 25 метрів підійшли до визначеного нам протичовнового крейсера, що стояв на банці. Була третя ночі, якраз той час, що його і визначили нашій групі для мінування крейсера. Екіпаж корабля спав, про нас ніхто не знав, навіть вахтенні та вартові — крім командира. Він, напевне, був спокійний: хоче начальство погратися в диверсантів, хай грається, хай ті «диверсанти» тицяють до броньованого корпусу корабля свої залізячки…

Наше завдання: вздовж правого борту крейсера по ватерлінії поставити магнітні міни і, зникнувши на своїх буксирувальниках у глибині моря, дістатися підводного човна, а вже він висадить нас у глухому районі берега, де й чекатиме наземний транспорт. Якщо міни будуть поставлені правильно і, головне, непомітно, спецкомісія складе акт про успішний «підрив» крейсера, нам виставлять відповідну оцінку, а вже потім начальство вирішуватиме, чи потрібні ми флоту чи ні.

Ну, повиринали ми під правим бортом крейсера, вимкнули свої ПЗП і, пересуваючись уздовж борту, заходилися виконувати завдання. Гріло душу й піддавало нам упевненості те, що ми лишилися непоміченими, не порушивши таємної (для нас вона, звісно, вже не була такою) сигналізації, проникли в бухту, що добре охоронялася, — це вже половина успіху задуманого. Міни ставили, ясна річ, учбові, хоч вони зовні, за фактурою й вагою, нічим не відрізнялися від справжніх, бойових. Ставили, як я вже казав, з правого борту, щоб після «вибуху» крейсер відразу ж «перевернувся» й пішов на дно.

Скребками зчищали черепашки, яких, як і на кожному морському судні, було предосить на бортах крейсера, і тільки тоді ставили міни — в нічній тиші чути було, як вони тихо клацають, «присмоктуючись» до броні корабля. Тепер їх уже непросто віддерти, а самі вони нізащо не відпадуть. На випадок, якщо раптом нас виявлять, ми повинні були пірнати під днище крейсера і перечікувати там тривогу, а коли вона вгамується — продовжувати свою справу, якщо ж ні — йти на глибину й повертатися до човна, не виконавши завдання.

Але нам щастило. Ніч була тиха, темна, на палубі крейсера — ані душі, лише де-де блимають лампочки, та чути, як клацають, прилипаючи до борту, наші міни. Пригадую, я тоді подумав: міни учбові, а таке відчуття, наче бойові, і все відбувається насправжки. А втім, так і повинно бути — учбові міни лише не можуть вибухати, у всьому ж іншому вони — близнюки справжніх, щоб ми звикали до них.

До четвертої години ранку ми благополучно впорались із завданням, всі міни поприлипали до борту, і ми, задоволені вдало проведеною операцією, осідлали свої ПЗП, спустилися на двадцятип’ятиметрову глибину, розвинули швидкість до п’яти вузлів, взяли курс на підводний човен, що в заданому районі стояв на підводних якорях, чекаючи нас…

Тільняшка допив чай, повертів у руках порожню чашку.

— Вам… ще? — заінтригований його розповіддю, я з трудом повернувся до дійсності.

— Налийте… Хоча… Зілля б мені, а не чаю — щоб забутися.

— Вибачайте, але такого не маю…