Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

звертатися до тюремників по імені, а іноземцям — відвідувати табір. Водночас колонію відкрили для священиків.

Спочатку з тих, хто намагався поговорити зі священиком, глузували. Проте із часом ставлення змінилося. В’язні побачили, що священики є єдиними з відвідувачів колонії, з якими можна зустрітися й обговорити свої проблеми. Для багатьох цінним виявилося те, що священику можна довіряти, що він нікому не розповість про те, що почув.

Минали місяці, й Хотко почав відчувати докори сумління через убивство дружини. Він переживав за свою маленьку дочку і сподівався, що її захистить якийсь янгол-охоронець.

Священики принесли до колонії примірники Біблії, і Хотко почав її читати. Він побачив, що вона вчить доброті. Кримінальний кодекс не давав йому такого уявлення про правильне та неправильне, і водночас у Святому Письмі йшлося про те, що гріх можна спокутувати, а грішник може здобути прощення.

З Ленінградської духовної семінарії до колонії приїхав отець Володимир Сорокін і почав правити служби в табірному клубі. Поступово довкола отця Володимира сформувалася група з приблизно сорока в’язнів, включно з Хотком, і вони стали регулярно відвідувати служби.

Це відвідування церковних відправ змінило Хотка. Він зрозумів, що в глибині душі не є атеїстом, і з гіркотою згадував, як вірив у марксизм-ленінізм і вчив цього інших. Віру в марксистську ідеологію втратили й інші в’язні, в тому числі колишні чиновники, засуджені (на їхню думку, несправедливо) за обвинуваченням у корупції.

Свої почуття Хотко обговорював із в’язнями, і зрештою разом із ще п’ятьма особами звернувся до начальника табору Сергія Матюхіна з проханням дозволити побудувати церкву.

Матюхін був здивований цим проханням і спочатку відмовив. Однак шість в’язнів написали клопотання до Ленінградського управління МВС, і в лютому 1990 року Матюхін сказав їм, що вони можуть спробувати. Однак він наполіг на тому, щоби церква не мала хрестів, дзвіниці та дзвонів.

Даючи дозвіл, навіть із такими обмеженнями, Матюхін піддавав себе певному ризику. В країні правили комуністи, а порядок у таборі забезпечував його «оперативний відділ», пов’язаний із КДБ. Цей відділ був загрозою не тільки для ув’язнених, а і для ліберальних членів адміністрації колонії. Проте Хотку був потрібен лише офіційних дозвіл. Він не сумнівався, що КДБ недовго терпітиме спорудження церкви на території колонії, тому негайно почав змагання із часом.

У березні 1990-го Хотко і ще п’ятеро в’язнів із дозволу Матюхіна організували збори ув’язнених, під час яких зібрали 18 тисяч рублів. Потім доручили Тимурові Хурієву, який був архітектором за фахом, розробити проект церкви й домовилися з Матюхіним про те, що будівельники з будівельного цеху використовуватимуть у неробочий час табірну техніку, зокрема трактор, екскаватор і кран.

І ось нарешті, коли в червні 1990 року в’язні вже могли розпочинати будівництво, до колонії прибув митрополит Ленінградський Олексій II освятити закладення першого каменя у фундамент майбутньої церкви. Для багатьох в’язнів це була перша в житті присутність на церковній відправі.

Того ж вечора Хотко, щоби не гаяти часу, зібрав будівельників, і вони всю ніч забивали копром бетонні палі під каркас церкви. Друзі привозили в’язням на своїх легкових і вантажних машинах цеглу. В літні місяці будівельна бригада працювала майже до світанку. Підвалини церкви поступово росли.

Успіхи в’язнів у будівництві церкви розгнівали оперативний відділ. Хотка викликали й наказали як бригадиру не надавати людей і матеріалів для спорудження церкви. Коли він відмо-

вився виконувати цей наказ, то попередили, що його та інших ініціаторів цього проекту відправлять до сибірських чи уральських трудових колоній.

Хотко знав, що найменша зміна політичного клімату дасть змогу оперативному відділу виконати свою погрозу. І все ж таки робота над церквою тривала.

Оперативний відділ неодноразово відмовляв вантажівкам із цеглою у дозволі на в’їзд на територію табору, змушуючи Хотка звертатися до Матюхіна. Врешті-решт співробітники відділу поїхали до місцевої цегельні й конфіскували 13 тисяч цеглин, призначених для церкви, які були вже оплачені в’язнями. Їх було повернуто лише після того, як про цей інцидент розповіли ленінградські телерепортери, попереджені отцем Володимиром.

Остаточне розв’язання цього конфлікту настало зі смертю патріарха Пімена й обранням на його місце Олексія II, який почав розповідати про будівництво цієї церкви в інтерв’ю місцевій та центральній пресі. Розлоге публічне висвітлення цієї теми зв’язало руки оперативному відділу, і, нехтуючи залякуванням, в’язні прискорили роботу над церквою і навіть задумали доповнити її хрестами, дзвіницею та дзвонами.

У квітні 1991 року було завершено спорудження основної частини церкви, й з Ленінградської духовної семінарії приїхали іконописці з іконостасом для вівтаря.

Однак коли почали роботу над дахом, ціни в СРСР за «сприяння» прем’єр-міністра Павлова підскочили втричі, й в’язням забракло грошей. Проект врятували двоє колишніх в’язнів, які стали бізнесменами й пожертвували на будівництво відповідно 100 та 500 тисяч рублів. Незабаром після того Олексій II організував передачу церкві чотирьох дзвонів і двох тонн міді для покриття бань.

У квітні 1992 року на бані було встановлено два позолочених хрести, подарованих духовною семінарією, а 11 вересня церква відчинила свої двері.

Бані, дзвіниця і хрести церкви здійнялися над сараями, бараками та майстернями колонії. Відправи проводили тричі на день, їх відвідувало до двохсот осіб.

У жовтні 1992 року Олексій II звернувся до президента Єльцина з проханням помилувати Хотка. «Ті, хто створив диво будівництва цієї церкви, — написав він у листі до Єльцина, — заслуговують на звільнення».

Епілог

У нашій крові є щось вороже будь-якому справжньому прогресу.

Петро Чаадаєв. «Перший філософічний лист»

ЛИСТОПАД 1993 РОКУ

На сцені актової зали одного з московських підприємств спітнілий, кремезний, коротко стрижений чоловік у ослабленій краватці голосно наказував двом своїм прибічникам підняти якомога вище над головою транспарант зі словами «Нам потрібна Велика Росія». Чоловіки підняли транспарант, але жердини, на яких він тримався, зігнулись, і транспарант упав на підлогу. «Ось бачите, в якому стані росіяни, — звернувся до трьох сотень людей у залі Володимир Жириновський, лідер Ліберально-Демократичної партії. — Ми не можемо навіть втримати гасла про свою власну велич».

З моменту оголошення виборів до нової Державної Думи Росії Жириновський невтомно займався своєю передвиборчою кампанією. «Нас врятують лише надійні державні кордони, — говорив він. — Як мінімум ми маємо повернутися до кордонів СРСР, але ще краще — до наших кордонів 1913 року, коли до Російської імперії входили Польща та Фінляндія. Ми здатні залякати іноземців, і я вам відверто скажу — я шантажуватиму їх. Я скажу їм: якщо ви втручатиметесь у справи Росії, ми вжива-тимемо відповідних заходів. Ми це зробимо, бо