Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Але й це ще не все, батьку! — вів далі хлопець.

— Що ти ще накоїв? — нахмурився Клесінський.

— Нічого я більше не накоїв! Пішли чутки, що низові козаки повстануть, готують похід на волость. Коронний гетьман зібрав війська і стоїть нині в Черкасах. А може, уже й виступив на Запоріжжя.

Матвій спохмурнів — це була неприємна звістка. Останнім часом він був так зайнятий своїми сердечними справами, що зовсім утратив інтерес до того, що відбувається в королівстві. Клесінський згадав, що має декого в Запоріжжі, хто йому зовсім не байдужий. «А може, уже й байдужий!» — подумав Матвій, але зразу ж прогнав геть цю думку.

— Козаки вже дуже давно не сміли бунтувати. А хто їх підбиває? — сухо запитав Клесінський.

— Кажуть, що якийсь Хмельницький, здається, чигиринський сотник. Він у грудні втік на Низ і там збирає чернь та гультяїв. Вони заміряються вимагати повернення своїх давніх прав та привілеїв і обстоювати православну віру. А хіба тобі дядько Тимофій про це не писав?

Матвія наче блискавкою вдарило: він зіставив щойно почуте, занадто поспішний від’їзд молодшого брата на Січ, його довгу відсутність, ухильність, з якою Воловодченко уникав прямої відповіді на його запитання про те, що вони зібралися робити взимку на Низу, — і все зрозумів.

— Щеня! Дурень! — закричав Клесінський, схопившись із крісла і стусонувши маленький коштовний столик.

Семен злякано відскочив убік, прийнявши спалах батьківського гніву на себе. Але батько на нього не дивився, а нервово заходив кімнатою, не звертаючи уваги на сина й роздумуючи про те, чим йому загрожує участь родича в козацькому бунті.

Самому Матвієві дуже непогано жилося під владою короля Владислава. Сусіди-католики побоювалися Клесінського через впливові знайомства в польському дворі: в очі вони йому кланялися й висловлювали повагу, ходили в гості та приймали в себе, а позаочі називали схизматиком. Жоден із сусідів-шляхтичів, чи то поляк, чи українець, не смів самовільно порушувати кордони його володінь або без дозволу полювати в лісах Клесінського, не наважувався суперечити йому чи відкрито виявляти свою зневагу. Багатство й авторитетні друзі давали Матвієві можливість високо тримати голову в середовищі дрібної та середньої шляхти. А на пригноблений народ, козаків, на розширення козацьких прав і привілеїв Клесінському було, загалом-то, начхати. Його права та інтереси ніхто ж не зачіпав!

Також, начхати він хотів і на те, у якій церкві молитися, — православній чи католицькій. Клесінський не страждав благочестям і побожністю — йому було байдуже до релігії, а його стосунки з Богом будувалися за принципом: «Я ставлю свічки й щедро офірую на храм та жебраків, а натомість Ти мене прощаєш і оберігаєш». Хоча він і відвідував богослужіння, якщо мав на те бажання. Проте Матвій Клесінський був далеко недурним, якщо відчув у цьому новому бунті загрозу і для себе.

Свої юність та молодість Матвій бурхливо провів у війнах та походах і уславився гарячою головою та дамським угодником — не одна зрубана татарська, а часом і польська голова скотилася до його ніг, не одна красуня пролила гіркі сльози за молодим Матвієм. Але з віком колишній козацький полковник помудрішав, збайдужів до таких пригод, його вже не приваблювали ані жорстокі битви, ані гарненькі личка. Для нього стало важливіше зміцнити власне становище й добробут.

А тепер Клесінський опинився на роздоріжжі: якщо Тимофій долучився до повстання, яке, найімовірніше, буде жорстоко придушене, то він, Матвій, утратить усе, чого досяг. Ніхто не пробачить участі одного з Клесінських у бунті проти Речі Посполитої. Однак була ймовірність і того, що козаки здобудуть перемогу, і в такому разі він може проґавити свої вигоди! Матвій знав, яка це грізна, неприборкана сила — козацтво. «Гаразд! Ще поки нічого незрозуміло! Може, Тимофієві вистачить розуму не брати участі в цьому свавіллі. Хоча, з іншого боку, цей дурень неодмінно полізе — він же, бачте, лицар, захисник віри! А насправді звичайний злодій і розбійник! Теж мені лицарство: грабувати бусурман і комарів собою годувати у дніпровських плавнях! Подивимося, що далі буде, а поки, мабуть, треба деяких заходів вжити!» — роздумував Матвій.

— Батьку! — несміливо покликав його син. Він уважно спостерігав за обличчям батька, намагаючись зрозуміти, про що той так зосереджено розмірковує й чи не загрожує це йому, Семену, яким-небудь покаранням.

— Ти ще тут? — вийшов зі своєї задуми Клесінський. — Іди до лазні, вимийся та вдягнися пристойно. У нас тепер тут панянка живе. Тож не ганьби мене перед нею!

— Чого? — витріщив очі Семен. — Що ще за панночка?

— Наречена твого дядька! Вона сиротою залишилася й діватися їй було нікуди, от Тимофій восени і привіз її сюди жити, ненадовго відклавши весілля, — безсоромно збрехав Матвій, бо не збирався посвячувати сина в усі подробиці історії Орисі. — Тепер зрозуміло, чому він його відклав, весіллячко це! Іди, поки вона не з’явилася й не побачила твоє убозтво!

Семен здивовано підібгав губи і, роздумуючи над новиною, потопав у лазню, попередньо заскочивши до льоху, де хильнув чарочку витриманого меду. «Краще за Одарку ніхто не робить наливки!» — подумав хлопець, запиваючи мед домашньою вишневою наливкою.

Уже настав час вечеряти, коли Семен, привівши себе до ладу, увійшов у їдальню. Тут він застав свого молодшого брата й Орисю, які сиділи поряд і про щось мило розмовляли. Семен уважно оглянув дівчину з голови до ніг. «А в дядька гарний смак! Вродлива панянка, нічого не скажеш!» — подумав Семен, уклонившись їй.

— Орисю, це мій брат, Семен. Він служить... — Михайлик почав було відрекомендовувати середнього сина пана Матвія, але той його перебив.

— Уже не служу. Тепер я житиму тут. А чому Орися? — запитав Семен, прагнучи відвернути увагу і брата й Орисі від причин того, чому він залишив свою службу.

— Моє повне ім’я — Ірина, — з усмішкою відповіла дівчина. — Але Орисею мене називали із самого дитинства. І я вже звикла до цього імені та завжди ним називаюся.

—