Василь Биков - Мертвим не болить

кроком — подалі від шляху і від села. Мабуть, не просто було витримати цей напрямок — навскоси через ліс; здається, він трошки вже заплутався, узяв забагато вправо і через те наблизився до Багновища. Ні, йому треба трохи збочити від трясовини, щоб вийти на третій бік лісу — до картоплища. Головне, щоб вирватися з тих обценьків, якими вони обхопили його з двох боків. Може, попереду ще нікого немає, і це дасть йому можливість вискочити з тих лабет.

Уже можна було сподіватися, що він якось викрутиться. Його ж ніхто не бачив. Від задніх він, мабуть, відірвався, а ті, що збоку, від села, напевно, тільки зайшли до лісу. А може, навіть вони ще чекають на узліссі. Йому б лише добігти до картопляного поля, там би він вирвався з цього лісу.

Та бігти він уже не міг. Йому не ставало сили, і він, спотикаючись, мимоволі уповільнив ходу. І все оглядався: чи не женуться? Здається, ще не гналися. Але в тому напрямку, від дороги, почулися голоси: певно, там уже пішли по його слідах. Гамір почав наближатися, ось уже й собака загавкав. Але не вчорашній, сільський, це гарчав сильний, породистий пес. Переляканий, ослаблий, знеможений, оглядаючись, він побіг знову. Увага його тепер була спрямована назад, до того, що відбувалося за ним, і він прогавив той момент, коли треба було глянути вперед — за кущем ялівцю він ледь не наскочив на зяйця. Чимось стривожений, той стрибав йому назустріч, а коли побачив його, широко стрибнув убік і крізь дрібні лісові зарості кинувся назад, туди, Звідки з'явився. «І йому вже немає спокою», — коротко подумав Федір і відразу ж зупинився. Там, куди кинувся заєць, почулося:

— Стій! Стрілятиму!

— Ну, ти даєш — стріляти! Це ж заєць...

І там засміялися — безтурботним хлоп'ячим сміхом.

Федір насторожено витягнув шию, попереду, куди він поривався, у жовтому листі березових деревець мигнули дві зелені шапки, десь поблизу хтось тихо гукнув хлопців, і вони затаїлися. Федір зрозумів: шлях йому і туди вже відрізаний. Мабуть, із цього боку, від картопляного поля, до загону поставили червоноармійців-прикордонників. Їхня застава була недалеко за сусіднім лісом. Але ж чому — прикордонники? Що він — шпіон якийсь чи шкідник, чи втік із тюрми, де сидів як небезпечний злочинець? Він прийшов до себе, в свій рідний куток, де народився, де жив із сім’єю. Де народилися і відійшли всі його предки. Навіщо ж прикордонники?

Певно, він гірший за шпіона. Бо шпіона ловлять лише прикордонники, а його, крім них, ще два загони — із села і з району. «О боже ж мій, ось тобі й вовк! Дикий звір...»

Поки що йому таланило, бо ніхто з цих трьох загонів його не помітив — він їх зауважив перший. Але чи довго буде таланити? Очевидно, побачать і його. Адже не невидимка він. Правда, він знає цей Казенний ліс і придумав би, куди податися. Але ж і вони, певно, орієнтуються в лісі, особливо його односельці. Тепер він біг хтозна-куди, десь у четвертий бік, видно, в глухий кут. Бо там — непрохідний край, там — Багновище, там болота, трясовина, вири. Улітку туди краще носа не потикати. Туди і звірина ніяка не ходить, не те щоб людина. До самих морозів там драглисте болото, вода, засмокче — і погибель.

Але куди йому подітися?

Він уже не біг — він ледве плівся по набряклій водою землі, що пружно вгиналася під ногами. І слухав, слухав, що діється там, ззаду. А ззаду долітали різні голоси, і хтось там кричав, начальницьким голосом віддавали команди, завзято гавкав собака. Мабуть, загони зійшлися, а його випустили. А може, вони повернули назад, до шляху і села, майнула обнадійлива думка, і Федір затаївся за ялиною. Хоч би дали віддихатися, а то пекуча задишка вже роздирала груди.

Віддихатися, проте, не дали.

Вони вже були десь близько, лише дерева не давали йому їх побачити, зрештою, як і їм його. Та ось, він почув, голоси їхні пожвавішали, до нього долетіло: «Дивіться, дивіться-но, слід!» Федір зрозумів, що вони пішли навздогін і що йому від них не втекти. Їх кілька десятків, селян і червоноармійців, вони обклали ліс із трьох боків. А він перед ними один. І він виснажений до краю. І вже не тямить, куди бігти, куди ховатися. Він тільки рухається. Можливо, це останні його кроки. І тут він побачив поперед себе в ялиннику, як швидко миготить унизу щось сіре, пухнасте — це втікав-рятувався заєць. Спочатку від червоноармійців, а тепер, видно, від нього, від Федора. Та він і сам тепер був у становищі зайця. А може, навіть і в ще гіршому, бо заєць ще може врятуватися...

«Люди, чому ви так? — звучав відчайдушний нутряний шепіт. — Що я зробив вам кепського? За що — за молотарку?.. Так тоді ж дякували щиро. Чи ж я хотів кому поганого? Чи собі взяв забагато? Я ж віддав вам усе — беріть. Тільки за що зі мною так люто? Люди, людоньки, схаменіться!..»

Ніхто, однак, не схаменувся, не одумався — його гнали, як гонять вовка на добре організованому полюванні. А він усе чекав, що хтось там спиниться і скаже: «Постіймо, братки! Що ж це ми так...»

Ніхто не став, ніхто не сказав. І його гнали далі.

— Ровбо, стій!!!

Ну ось воно, нарешті...

Під час утечі, протягом усієї цієї недоречної його мандрівки Федір чекав цього окрику і вдень і вночі, та все одно він пролунав зненацька. Федір оглянувся не відразу — а там, позаду, між ялинами вже видно було, як ворушилися темні постаті червоноармійців чи селян — він навіть не розгледів. Головне, що він збагнув: його побачили. Уже й бігти не було як, мабуть, його маршрут кінчався. Неймовірний маршрут — через тисячу верст до рідної землі. Одначе неласкаво зустріла його люба земелька. Ну та бог із нею. Така вже його доля! Проклята доля, що так розпорядилася ним, — у такий нещасливий час народитися селянином.

Закінчився похмурий ялинник, далі починалися мочарі. Не вагаючись, він кинувся туди, м'який товстезний шар моху заколивався під ним, а потім ноги провалилися по коліна в чорну тванисту багнюку. Треба бути несповна розуму, щоб посуватися далі. Але вибору в нього не було. Попереду тремтіли під вітром довгі гострі листки осоки, очерету, а на рудих ослизлих купинах де-не-де стирчали густі лози, поміж ними виблискували чорні вікна чорторию, там