Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Смокові його суперників, що мчали попереду. Здоровань Олаф, за ним Арізонець Біл і ще — фон Шредер. Усі троє були найкращі їздці на Алясці. Саме в цьому порядку й ставили на них доусонці, ще тоді, коли Смок був у Доусоні. Вони змагалися за мільйон, а доусонці билися навзаклад принаймні на півмільйона, хто виграє в гонах. Звісно, на Смока ніхто й гадки не мав ставити. Незважаючи на його всім відомі подвиги Смока й досі мали за чечака-новачка.

Коли розвидніло, Смок розгледів попереду чийсь запряг і за півгодини майже підрівнявся до нього. Привітавшись із переднім їздцем, Смок упізнав, що це Арізонець Біл. Очевидячки, фон Шредер наздогнав його. Стежка, пробита в м'якому снігу, була завузька, щоб випередити, тому Смок з півгодини мусив їхати у хвості. Та ось за крижаним пагорком знову починався рівний шлях, де чекали свіжі підстави, і сніг був утоптаний обабіч стежки. Смок, звівшись навколішки, батогом і криком підігнав свої собаки й порівнявся з Білом. Смок завважив, що правиця в Арізонця повисла нерухомо і поганяв він лівою рукою. Не дуже то було зручно: Біл не міг триматися за санки, раз у раз мусив попускати батога з лівої руки, щоб ухопитися за передок санок і не впасти. Смок пригадав бучу на третій ділянці й усе зрозумів. Порада Куцого була таки слушна.

— Що трапилося? — запитав Смок, випереджуючи Біла.

— Не знаю. Мабуть, звихнув плече в колотнечі.

Біл відставав дуже повільно, але на підході до останньої підстави був ззаду вже на добрих півмилі. Тепер Смок побачив перед собою два запряги, що йшли мало не впо-рівень, — Олафів та Шредерів. Знову Смок звівся навколішки і погнав своїх знеможених собак з такою швидкістю, на яку може спромогтися лише сутий погонич. Він підтягнувся впритул під Шредерів запряг, і в такій послідовності троє санок вирвалися на рівну кригу перед зашеретами, де на перегінців чекали свіжі запряги. До Доусона було ще п'ятнадцять миль.

Фон Шредер змінював собак що десять миль, і до чергової підстави йом> лишалося миль п'ять, отож він гнав просто щодуху. Одначе Здоровань Олаф та Смок, на ходу змінивши запряги, хутко наздогнали барона, що був вихопився наперед. Перший мчав Олаф, за ним вузенькою стежкою Смок.

«Добре, але не найкраще», — подумки переінакшив Смок афоризм Спенсера [19]. Фон Шредер, що був тепер позаду, уже не загрожував йому, та попереду ж мчав найкращий собачий погонич на цілу Аляску. Випередити його здавалося неможливим. Чимало разів Смок пробував об'їхати суперника боком, та Олаф усе загороджував йому дорогу і гнав далі. Проте Смок уперто наступав Олафові на п'яти. Поки що ніхто не програв, ніхто не виграв, а за п'ятнадцять миль всяке може статись.

І справді, за три милі від Доусона дещо сталося. На Смоків подив, Здоровань Олаф раптом зірвався на рівні ноги й, сиплячи лайкою, люто замолотив по собаках. До такого крайнього заходу можна вдаватися за сто ярдів од фінішу, а не за цілих три милі. «Зажене собак», — подумав Смок. Його власний запряг був бездоганний. Нічиї інші собаки на Юконі не працювали так тяжко і не були так добре виїжджені. Бо ж і те сказати, що Смок сам натужувався з ними, їв і спав поруч них, знав кожного вдачу, вмів покликатись на їхній розум і завоював їхню відданість.

Олаф та Смок проскочили невеличкий зашерет і знов-опинилися на рівнині. До переднього запрягу було тільки футів п'ятдесят. Зненацька збоку вигулькнули якісь санки і Смок одразу збагнув хитрий замір суперника: Олаф заганяв собак, щоб Смок не зміг прорватись уперед, поки він мінятиме запряг! І про цю несподівану Олафову підставу ніхто й гадки не мав, навіть ті, що закладалися на нього.

Смок одчайдушно налетів своєю ватагою і таки здолав ті півсотні футів, що відділяли його від суперника. Тепер Смоків передовик ішов упорівень з Олафовим корінним, а по другий бік мчали нові санки Олафа: той на такій швидкості не наважувався перестрибнути. Адже тут досить крихту схибити й випасти, як Смок вимкнеться наперед і виграє гони.

Здоровань Олаф усе ще вів перед, чудово керуючи запрягом, хоч Смоків передовик не відставав від Олафового корінного. Отак з півмилі троє санок мчали біч-о-біч. Наприкінці рівного шляху, коли обоє його санок трохи не зімкнулися, Олаф нарешті перескочив і ту ж мить став навколішки, цьвохнув батогом, крикнув на собак і помчав уперед. Далі стежка повужчала, і Олаф перший заносів дорогу, випередивши Смока на якийсь ярд.

«Хто не здався, той ще не програв», — подумав собі Смок, — бо й справді, хоч як спритно поганяв Олаф, а від нього не міг відкараскатися. Жоден Смоків запряг, що їх він гнав цієї ночі, не витримав би такого скаженого ходу й суперництва зі свіжими собаками — жоден, опріч його власного. Проте, «коли вони оминали скелю біля Клондайк-Сіті, Смок відчув, що його собаки таки геть знемоглися. Потроху вони відставали, Здоровань же Олаф крок по кроку відривався від Смока й зрештою випередив його ярдів на двадцять.

Серед посельців Клондайк-Сіті, що висипали на річку, панувало велике пожвавлення. Тут Клондайк упадав у Юкон, а на півмилі нижче, на північному березі, був уже Доусон. Знялися несамовиті вітальні вигуки, і раптом Смок угледів чийсь запряг, що збоку підлітав упорівень до нього. Він одразу впізнав, що то — незрівнянні собаки Джой Гастел, і сама вона поганяла їх. Овал її обличчя, подібний до камеї, вирізнявся на тлі темних кіс та одкиненого назад каптура білячої парки. Скинувши рукавиці, вона однією рукою правила, а другою трималася за санки.

— Стрибайте! — гукнула вона Смокові, зрівнявшись з ним.

Смок стрибнув і опинився позад неї. Санки під його вагою круто гойднулися, та дівчина втрималася навколішки, всё так само вимахуючи батогом.

— Гей, ви, гайда! Вперед! — покрикувала вона на своїх собак, що, підвиваючи, надривно силкувалися випередити Олафів запряг.

І коли передовик Джой вийшов на рівень Олафових санок, а далі й Олафового запрягу, великий натовп на доусонському березі й зовсім ошалів. Натовп таки справді був великий, бо роботу припинили геть на всіх струмках, і люди поприходили побачити фінал змагання. Запекла боротьба під кінець стодесятимильних перегонів — це достатня підстава для будь-якого шалу.

— Як тільки випередите, я вистрибну! — гукнула Джой через плече.

Смоків протест був марний.

— І пильнуйте крутий поворот на укосі, — застерегла ще вона.

Обидва запряги йшли нарівні, шість футів один обіч одного. Олаф немилосердно періщив собаки й кричав, і якусь хвилину витримував рівновагу. Але поволі