Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

— Нате батога! — крикнула дівчина. — Я зараз скочу!

Смок уже простягнув був руку, як раптом почув Олафів застережливий окрик. Та було запізно. Олафів передовик, оскаженілий, що його випереджують, загнався іклами у бік передовика Джой. Суперницькі запряги напалися один на одного, санки набігли на собак і перекинулися. Смок схопився на ноги й став підводити Джой. Та вона відштовхнула його, крикнувши:

— Женіть уперед!

Тим часом Здоровань Олаф, усе ще сподіваючись на перемогу, був уже футів п'ятдесят попереду. Смок наздогнав його аж під доусонським берегом. Та, видираючись прикрим схилом, Олаф знову вигадав з десяток футів.

До реєстраційної контори, що на головній вулиці, було п'ять кварталів. Попід будинками людей роїлося, мов на параді. Цього разу Смокові не так і легко було наздогнати свого здорованя-суперника, а коли він таки наздогнав, то вже випередити ніяк не міг. Біч-о-біч гнали вони вузьким живим коридором, підбадьорювані вигуками доусонців. То один, то другий ривком вихоплювався вперед на який дюйм і зараз же втрачав його.

Якщо перше вони загонили до смерті своїх собак, то тепер — самі себе. Зате змагалися за мільйонний шмат і найбільшу пошану в Юконському краї! Єдине враження, якого зазнав Смок на останньому скаженому перегоні, — це подив, що в Клондайку аж така сила людей. Ніколи раніше він їх стількох ураз не бачив.

Смок знову почав відставати. Олаф на цілий крок вирішися наперед. Смокові здавалося, що ось-ось розірветься серце, а ніг він і зовсім не відчував. Він лише знав, що якось змушує їх пересуватися, що якимось неймовірним напруженням волі таки змусив себе підрівнятись до Олафа.

Ось уже видно розчинені двері контори. Обидва востаннє, і марно, спробували випередити один одного; і так обидва пліч-о-пліч і втирнлись у двері, зіткнулися й простяглися долі.

Їм допомогли сісти, але встати на ноги було понад їхню силу. Знеможений Здоровань Олаф умивався потом, відхекувався, махав рукою й усе поривався щось сказати. Нарешті жест його став недвозначно ясний, і Смок з Олафом потисли один одному руки.

— Оце так гони! — наче крізь сон почув Смок інспекторів голос, що здався йому далекий і слабкий. — Що ж, ви обидва виграли. Ділянку мусите поділити між собою. Тепер ви — компаньйони.

Їхні дві руки піднеслися й опустились, мовби схвалюючи це рішення. Здоровань Олаф завзято кивав головою, не втрачаючи надії, що спроможеться на слово. Нарешті він видушив із себе:

— Клятий ви чечако. — (Але в голосі у нього звучало захоплення). — Не знаю, як це, але вам пощастило.

У конторі було вже людно, а надворі вирувала ціла юрба. Переможці допомогли один одному звестися. Смок заточився, мов напідпитку. Здоровань Олаф непевно ступив до нього:

— Мені прикро, що мої собаки накинулися на ваших…

— Тут ніхто не винен, — відказав Смок, важко дихаючи. — Я чув, як ви уговкували їх.

— А скажіть-на, — зблиснув очима Здоровань Олаф. — Та дівчина — з біса гарна, еге ж?

— Таки з біса гарна, — погодився Смок.

СМОК І КУЦИЙ

КОРОТУН

I

— Ну, й упертюх же ти, — зітхнув Куций. — Мені про той льодовик і подумати страшно. Тим паче самому туди пертись.

Смок лунко засміявся і глянув угору, на блискучу білу спину маленького льодовика в кінці долини.

— Надворі вже серпень, дні давно почали коротшати, — відказав він. — До того ж ти знаєшся на кварці, а я — ні. Тож поки ти шукатимеш жилу, я обернуся з харчами. Бувай. Завтра ввечері я повернуся.

І він рушив геть.

— Щось таки сколотиться. Я серцем чую! — жалібно гукнув йому навздогін Куций.

Та Смок відповів веселим сміхом. Він уже спускався дном вузької долини, раз у раз витираючи піт з чола, і під ноги йому хрускітливо лягала гірська малина й тендітна папороть, що росла коло білих острівців нерозталої криги.

Напровесні він з Куцим вирушив угору Стюартом і забрався в хаотичне нагромадження скель, де зачаїлося озеро Несподіванок. А потім усю весну й половину літа вони даремно проблукали в тих горах і вже намірилися повертатись, коли раптом перед їхніми очима зблиснула вже, здавалось, недосяжна водяна гладінь, що прикривала золоте дно і вабила до себе цілі покоління золотошукачів, ніколи не даючись їм у руки.

Оселившись у старій хатині, яку Смок знайшов, потрапивши сюди попереднього разу, вони незабаром з'ясували, собі три істини: по-перше, геть усе дно озера вкрите важкими самородками золота; по-друге, там, де мілкіше, по золото можна пірнати, але температура води для людини вбивча; і, по-третє, — годі й мріяти осушити вдвох це озеро до кінця короткого тутешнього літа. Та вони не здалися: шерехатість самородків свідчила, що матка, головна золотоносна жила, залягає десь поблизу, і вони вирішили її шукати. Подолавши великий льодовик, що навис над південним берегом, Смок і Куций заходилися обстежувати карколомний лабіринт видолинків та ущелин, з яких вода, всупереч усім законам гір, спливала чи вже спливла в озеро.

Долина, якою йшов Смок, поступово глибшала й розширювалась, як і слід кожній нормальній долині, але нижній її кінець звужувався поміж високих крутих стін, а далі й зовсім упирався в поперечну скелю. В самій глибині долини, де скупчилися кам'яні брили, струмок зникав — чи не під землю.

Видершись на ту скелю, Смок побачив унизу озеро. На відміну від інших гірських озер, що йому досі траплялися, воно було не блакитне, а яскраво-зелене, кольору павиного пера. Цей колір означав, що вода в ньому неглибока і, отже, осушити його буде не так уже й важко. Довкола озера безладно громадилися гори; білі шрами криги поборознили їхні ламані верхівки й урвисті схили. Запаморочливий, дикий хаос кам'яних форм був наче кошмари на гравюрах Доре. Цей химерний краєвид Смокові здавався схожим радше на космічний гротеск, аніж на частину нашої впорядкованої планети. В ущелинах було чимало льодовиків, переважно невеликих, і на очах у нього один з більших, над північним берегом озера, раптом гуркотливо шубовснув у воду. Потойбіч озера, як на око, за півмилі відстані, — хоч Смок добре знав, що до того місця яких п'ять миль, — стояла купка ялин, а між ними — хатина. Придивившись уважніше, він побачив, що таки справді з димаря струмував дим. «Хтось теж несподівано натрапив на це озеро Несподіванок», — подумав він і рушив на південь, де перед ним стримів ще один крутий схил.

Подолавши його, Смок спустився у видолинок, порослий квітами й наповнений сонливим гудінням бджіл. Видолинок, як йому й годиться, виходив на берег озера, і все в