Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

class="p1">— Тра' будь-що вихопитись наперед! — аж заревів Куций над вухом товариша. — Тільки бережи суглоби! Ти проривайся, а я погомоню тут кулаками.

Що діялося впродовж півгодини по тому, Смок так ніколи достоту й не міг пригадати. З тієї колотнечі він вибрався захеканий і знесилілий, щелепа його нила від удару кулаком, на плечі набряк синець від кийка, нога кривавіла від собачих ікл, рукави парки висіли стріп'ям. Наче вві сні Смок допомагав Куцому перепрягати собак, коли бойовище лишилося позаду. Одного пса, напівмертвого, довелося відпрягти і в темряві абияк полагодити ремінці посторонок.

— А тепер лягай та відпочинь, — скомандував Куций. І собаки знов помчали в темряві ручаєм униз і через довгий заворот вийшли на Юкон. Там, де Моно впадав у велику річку, хтось розпалив багаття, і там Куций попрощався з товаришем. При світлі вогнища, коли санки мчали його в далину, Смокові в око впала ще одна незабутня картина Півночі. То був Куций, що, заточуючись і провалюючись у сніг, усе підбадьорював товариша, а в самого око було підбите, аж чорне, потовчені пальці в синцях, з руки, понад ліктем пошарпаної собачими іклами, стікала кров.

V

— Багато попереду? — спитав Смок, полишаючи здорожених гудзонців, щоб одразу ж перескочити на нові санки, першу свою підставу.

— Одинадцять! — гукнув услід йому чоловік при запрягу.

До наступної підстави в гирлі Білої було п'ятнадцять миль. Цей запряг, дарма що з дев'ятьох собак, був найслабший у Смока. Двадцять п'ять миль між Білою річкою та Шістдесятою Милею захарастили тороси, і через те Смок на третій перегін виділив два найдужчі запряги.

Смок лежав на санках долілиць, міцно тримаючись обома руками. Тільки-но собаки стишували хід, він зводився на коліна й підганяв їх криком та замашними ударами пуги. Хоч який невдатний був цей запряг, Смок на ньому випередив двох суперників. При гирлі Білої під час кригоставу утворилися великі зашерети, і поза ними в півмилі завдовжки було чисте водяне плесо, що пізніше покрилося гладенькою кригою. Тепер тут можна було міняти собак на ходу, і свіжі запряги стояли цілою шерегою на рівній ділянці.

Вихопившись на крижану гладінь, Смок помчав щодуху й голосно загукав:

— Біллі! Біллі!

Той озвався, і поміж численних світлячків від багать Смок побачив, як звідкілясь ізбоку вилетіли санки й понеслись наздогінці. Собаки були свіжі і скоро вже бігли впорівень із Смоковими. Смок перехопився з санок у санки, а Біллі вискочив на сніг.

— Де Олаф? — устиг ще спитатися Смок.

— Найперший! — відповів Біллі, і Смок знов уже гнав крізь суцільний мур темряви.

На цьому перегоні, де стежка вела через безладдя, гостроверхих крижин, Смок, сплигнувши з санок уперед, щоб зручніше орудувати корінним собакою, випередив ще трьох суперників. Він не раз чув, як з подорожніми траплялися пригоди, коли погоничі мусили одрізати посторонки із загиблих собак і лагодити упряж.

Наступний перегін до Шістдесятої Милі, короткий, теж був із зашеретами, однак Смок і тут лишив позаду два запряги. І неначе для того, щоб він також зазнав зрадливої долі відсталих суперників, один його собака звихнув собі лопатку й заплутався в ремінцях. Інші собаки з запрягу розлючено вп'ялися в нього іклами, аж Смок мусив удатися до важкого пужална. Саме тоді, коли він випрягав покалічену тварину, ззаду почулися собаче скімлення та знайомий людський голос. То був фон Шредер. Смок застережливо гукнув, щоб запобігти зіткненню, і барон звернув запряг убік, налягаючи на жердину, і промчав футів за дванадцять від нього. Але морок стояв такий густий, що Смок лише почув барона, нічого так і не побачивши.

Тільки-но проминувши факторію на Шістдесятій Милі, Смок на рівній кризі випередив ще двоє санок. Тут усі щойно замінили запряги і перші хвилин п'ять їхали поруч; кожен звівся навколішки, вимахував батогом і грізно погейкував на осатанілих собак. Але Смок добре вивчив цей відтинок дороги і знав, що ген за тією високою сосною, освітленою багаттям, стежка круто повертає в темінь і там знову буде вузина, де вмістяться лиш одні санки. Тож Смок нахилився наперед, вхопився за мотузку й підтягнув санки до корінного собаки. По тому зловив його за задні лапи й перекинув на спину. Корінний люто намагався вчепитись у Смока іклами, та решта собак поволікли його за собою. Тіло корінного, одначе, виявилося достатнім гальмом, щоб двоє інших санок, що йшли на рівні Смокових, вирвалися вперед, у темряву вузької стежки.

Почувся тріск від зіткнення двох запрягів. Смок попустив корінного собаку, скочив до жердини й звернув запряг праворуч у незайманий сніг, де собаки загрузали по вуха. Це була виснажлива праця, зате Смок випередив двоє тих санок і попереду них знову вибився на втерту дорогу.

VI

Для перегону в п'ятнадцять миль після Шістдесятої Милі Смок вибрав один з найслабших своїх запрягів. Найдужчих собак він приберіг для двох останніх перегонів — до Доусона й до реєстраційної контори. З передостанньою підставою чекав на Смока сам Ситка Чарлі з вісьма мелмютами, що мали перекинути його на двадцять миль далі, а для фінального перегону, знов-таки в п'ятнадцять миль, він лишив свій власний запряг, що з ним Смок проїздив цілу зиму й побував на озері Несподіванок.

На перегоні після Шістдесятої Милі Смок не здолав випередити жодного з трьох передніших запрягів, одначе й ті, що зіткнулися біля форту, не наздогнали його. Собаки бігли охоче, хоч і не дуже шпарко, правити ними було легко, і Смок лежав собі долілиць у санках. Глибока темрява чергувалася з яскравими спалахами багать, біля яких стояли завинені в хутра люди й запряги, чекаючи на пере-гінців. Милю по милі Смок гнав уперед, і тільки скрип санок та собачий гавкіт звучали йому у вухах. Смок майже підсвідомо корегував тіло, щоб утриматися на санках, коли вони кренилися, або підстрибували на крижаних горбках, або з'їжджали вбік на поворотах. Час від часу без усякого видимого зв'язку в його пам'яті зринало троє облич: Джой Гастел — усміхнене й сміливе, Куцого — змарніле й знеможене мандрівкою на Моно і Джона Беллю — покарбоване, незламне й суворе, ніби викуте із криці. А то ще Смокові згадувалася редакція «Хвилі», серія сан-франціських новелок, так і не закінчених, уся порожнеча йога колишнього життя, — і йому хотілося тоді закричати на весь голос, заспівати щось одчайдушно дике й захватне.

Уже сіріло, коли Смок змінив своїх притомлених собак на восьмеро свіжих мелмютів. Легші за гудзонців, ці пси бігли швидко й невтомно, наче справжні вовки. Ситка Чарлі устиг назвати