Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

це зробити. За всі ці роки керівництво завдало тобі стільки страждань, і нічого не змінюються на краще. Ти можеш боротися з ними до останнього подиху, а вони все одно правитимуть своєї. Ну що ж, нехай. А ми присвятимо себе батьківству й розпочнемо новий етап нашого життя.

Кохаю всім серцем

Пітер

— Привіт! — сказала Манілі. — Що з вашим вухом?

— Усе гаразд, — відповів чоловік. — Рана вже затягнулася. Жінка підсіла до Пітера, коли той сидів у їдальні, сьорбав чай і намагався переконати себе замовити щось поїсти. Вітаючись, він усміхнувся, хоча знав, що стражденний вираз нікуди не подінеться з його обличчя. Манілі, на відміну від нього, мала бадьорий і розслаблений вигляд. Вона зробила зачіску, яка їй дуже личила. Можливо, навіть пофарбувалася, тому що раніше, наскільки Пітер пригадував, вона мала мишасте волосся, а тепер воно стало медового кольору. Але ж, з іншого боку, у світлі, яким було залито їдальню, усе мало якийсь медовий відтінок. Пітерів чай відсвічував яскраво-помаранчевим, наче добре зварене пиво.

— Я трохи вас уникала, — промовила Манілі. — Вибачте.

— Я гадав, що ви зайняті, — тактовно відказав Пітер.

Невже вона вибрала саме цей день, щоб прийняти Ісуса у своє серце? Пітер сьогодні не був до цього готовим.

Манілі сьорбнула крізь соломинку полуничного коктейлю зі соєвого молока, а потім загрузла у великій порції картопляного пюре з несправжньою сосискою.

— Вам личить ця зачіска, — сказав Пітер.

— Дякую, — відповіла жінка. — А ви чому не їсте?

— Я... мені наразі не хочеться.

Манілі кивнула з розумінням, наче поруч із нею сидів чоловік, що страждав від похмілля. Кілька чималих шматків сосиски зникли в її роті, і вона запила їх ще одним сьорбком сої.

— Я розмірковувала про нашу розмову після Северинового похорону.

«Ось і воно, — подумав Пітер. — Господи, будь ласка, даруй мені Свою милість!»

— Що ж, я завжди тут, до ваших послуг.

Манілі підсміхнулася.

— Тільки не тоді, коли в Місті Потвор підсмажуєте собі вуха.

— Із вухами не сталося нічого страшного, — сказав Пітер. — Мені просто треба бути трохи обережнішим.

Знову серйозна, Манілі подивилася йому просто в вічі:

— Слухайте-но, вибачте мені за те, що я тоді сказала.

— Вибачити?

— Мені здається, я дарма вас збаламутила.

— Збаламутила?

— Ми зі Северином були трохи близькі. Не в романтичному плані, але ми... ми вирішили разом багато проблем, на всіляких проектах. І коли він помер, для мене це був сильний удар. Я дуже розхвилювалася. Ваша промова на похороні була чудова, і ви майже переконали мене в... ну знаєте... в усьому цьому про Бога та Ісуса. Але це не моє. Я обміркувала все ще раз. Це просто не моє. Вибачте.

— Немає потреби вибачатися. Це наче просити вибачення в сили тяжіння чи у світла. Бог просто тут, визнаємо ми його чи ні.

Манілі похитала головою і вкинула до рота ще кілька шматків сосиски.

— Я вже було подумала на секунду, що ви порівнюєте себе із силою тяжіння чи світлом.

Пітер поморщився.

— Інколи я висловлююся не дуже ясно. Я просто... У мене зараз... — усвідомлення, що Беа гнівається на нього, неначе якась інфекція, нуртувало в його організмі. Пітерові здавалося, що від цього почуття він знепритомніє. — У мене бувають труднощі, як і в усіх.

— Сподіваюся, все владнається, — сказала Манілі. — Ви добрий чоловік.

— Зараз я не почуваюся надто добре.

Жінка благословила Пітера сестринською усмішкою.

— Егей, вам скоро поліпшає! Це все через сприйняття. А може, навіть радше через хімічні процеси. Настрій хороший, настрій поганий — це кругообіг. Одного ранку ви прокинетеся й поглянете на все зовсім по-інакшому. Повірте мені.

— Дякую за підтримку, — відказав Пітер. — Але коли мусиш вирішувати проблему, яку треба вирішити, не годиться... ти не можеш бути пасивним. У нас є обов’язки. І ми повинні намагатися все якось виправити.

Манілі досьорбала свою сою і відставила чашку.

— У вас удома щось трапилося, так?

— Удома? — Пітер проковтнув клубок, що підступив йому до горла.

— Коли я хвилююся через те, на що не можу ніяк вплинути, — сказала Манілі, — я часто згадую один давній вірш. Йому вже чи не тисяча років. Там зазначено таке: «Дай мені спокій прийняти те, чого я не можу змінити, дай мені мужність змінити те, що я можу змінити, і дай мені мудрість відрізнити одне від іншого».

— Це написав чоловік на ім’я Рейнгольд Нібур[54], — промовив Пітер. — Тільки в нього починалося з «Господи, дай....»

— Що ж, може бути, але допомагає і так. — Погляд жінки був спокійний і немовби наскрізь пронизував Пітера з його прискіпливістю. — Не переймайтеся надто тим, що відбувається вдома, Пітере. Ваш дім тепер тут.

— Я незабаром повертаюся назад, — заперечив він.

Манілі стенула плечима.

— Ну, як скажете.

Наступні кілька годин Пітер провів надворі, блукаючи довкола бази. Він уже навіть думав, чи не піти пішки до поселення оазян. Скільки, цікаво, часу це забере йому? Не один тиждень, мабуть. То була божевільна ідея, просто божевільна. Він мусить бути тут, щоб прочитати наступного листа від Беа. Зараз вона спить. Вона спатиме ще багато годин. Вони мали б спати разом. Їм не можна бути порізно. Просто лежати, притулившись одне до одного, — це означало для стосунків значно більше за будь-які слова. Тепле ліжко, кубельце тілесної близькості. Слова можна неправильно зрозуміти, тоді як любовне товариство породжує довіру.

Пітер повернувся до свого номера. Там він працював над власними переказами Біблії й нудив світом. Йому дошкуляли то голод, що наринав хвилями, то напади млості. Минуло ще кілька годин. Зрештою, після того як Пітер щонайменше разів сто перевіряв «постріл», сто перший раз визволив його від страждань:

Дорогий Пітере!