Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Соманару трохи помовчав. Харісата дістав цінні відомості.

- Перевага вузьких коридорів. Ворог не зможе використати свою перевагу в кількості. Хм. - щось підказувало чемпіону, що не все так просто, як здається на перший погляд. - А що чути про Калібрісто? Ми з'єднаємось?

- Навряд. - похитав головою чемпіон. - З того, що я чув, Рамітес охолов до залишків тисячі Калібрісто, коли дізнався, що їх не більше сотні. Погоди нам вони не зроблять. Вибиратимуться самі. Він наказав припинити з ними листування.

- Виходить, він не вважає, що вони нам зможуть допомогти? - міркував уголос Соманару.

- Ну, не знаю, командире. Сто чемпіонів… Звісно, ​​це також сила. Але ж у нас тут тридцять тисяч. Я там підслухав кілька разів. Ще кілька речей хлопці сказали…

Соманару уважно глянув на Харісату. Той зам'явся і озирнувся. Мабуть, йому довелося почути те, чого він не мусив знати. А тепер ще й мав поділитися цими відомостями з опальним колишнім кандидатом у легендарні.

- Знаєш, коли він вирішив кинути їм писати? Вони просили частину нашого війська, щоб забезпечити захист алхіміста. Що в ньому такого важливого? Їх хоч греблю гати. Цілий народ.

- Стривай. Вони просили частину нашого війська? Знаючи, що у нас на хвості величезна та страшна армія? - здивувався Соманару.

- Ну, наскільки я зрозумів, Рамітес про це їм не повідомив.

Соманару похитав головою, і подякував Харісаті за відомості.

- І… ну… може, ти амаліонам скажеш, що ми зменшимо час привалів, а командир?

- Я тобі вже не командир. - сумно зауважив Соманару.

- Ти завжди ним був. У тебе тимчасова відпустка. Дивись, жиром не запливи. - посміхнувся Харісата, відходячи до відділення, що йшло збоку.

Соманару кивнув чемпіонові. Напевно, у цьому поході і Харісата став ставитися до синьопиких трохи краще, ніж раніше. Соманару розшукав командира відділення переможців, до якого був тимчасово прикріплений, і повідомив, що йому треба відійти. Не питав, а поставив перед фактом. Адже він чемпіон.

Попрямував у бік амаліонів і одразу побачив Маріен. Вона, як завжди, прискорила крок, щоб їм ніхто не заважав, поки вони говоритимуть. Соманару вже з рахунку збився, скільки разів вони так розмовляли.

- Я думав над твоїми словами.

- Якими саме? - усміхнулася дівчина.

Вона швидко змінилася і знову постала перед ним у людській формі. Він не одразу зумів відвести від неї очі. І вона це помітила.

- Над тими, де ти казала, що кількість не завжди відіграє головну роль. Останнім часом я схильний вважати, що ти маєш рацію. Може, вони справді від самого спочатку мали маленьку армію. - Соманару швидко говорив, майже без пауз, Маріен було незвично бачити його у такому збудженому стані. - Я хотів у тебе запитати, може, ти знаєш чому такий важливий алхіміст?

- Алхіміст? - підняла брови дівчина. - Ну, він може різні речі створити. Мости. Будинки. Стіни. Навіть кубки для вина. Дуже корисний вид драйтлів.

- Але не настільки корисний, що для забезпечення його безпеки Калібрісто попросив виділити частину нашої армії? Що в ньому такого особливого? Я читав, що алхімістів існує цілий народ. Гей, Маріен, ти мене чуєш?

Амаліонка йшла поруч із ним. Але думки її літали десь далеко. Соманару уважно дивився на її обличчя. Такого виразу він раніше не бачив, тож не міг сказати, що він означає.

- Цілий народ. Тут ти маєш рацію. - кивнула нарешті вона, говорячи задумливим тоном і якось трохи відсторонено. - Навряд чи через це вони попросили б допомогу у Рамітеса. Але в цього народу раз на кілька поколінь народжується особливий алхіміст.

- Абсолютний. - ляснув себе по лобі чемпіон. - Я мусив це припустити. Ти знаєш, що означає, якщо вони дійсно мають абсолютного алхіміста? - Соманару широко посміхнувся, а в очах його заблищали іскорки. - Це незаперечна перевага. Таке сподобається Рамітесу. І звідки ти це все знаєш?

Вона знизала плечима зі стриманою усмішкою.

- Може, багато читаю?

Може, й ні. Але зараз це з'ясувати Соманару не сподівався. Можливо, у них буде багато часу для обговорення цього питання. Потім. У майбутньому.

- У мене до тебе прохання. - знову швидко випалив Соманару.

- Ого. Чемпіон вирішив попросити щось у амаліона? І не навпаки. Якщо, звісно, ​​я правильно почула твої слова.

- Так. - Соманару говорив серйозно та швидко, у нього не було часу грати в ігри. - Потрібно послати твоїх самих найвитриваліших людей до Калібрісто.

Маріен здивовано підняла брови.

- Хвилюєшся за алхіміста? Хочеш, щоби ми йому допомогли?

- Ні. - похитав головою Соманару. - Хвилююся за нас. Не ми маємо допомогти армії Калібрісто, а вони нам. Відтепер час на привали буде скорочено. Амаліони почали наближатися. За чотири дні ми зійдемося у битві. - приголомшив її чемпіон. - І якщо ми вірно все розуміємо на рахунок армії Калібрісто, то без їхньої підтримки нам не перемогти.

Маріен стала ще серйознішою.

Ейр скакала на коні. Заклиначі теж були верхи. Усі люди та більшість чемпіонів займали місця візників на візках. Тільки командири та деякі чемпіони скакали теж на конях. Ну, звичайно, не варто забувати про Химерниць і Жазель з Максудом. Подрібнювачі та луксори гнали вози. Алхіміст із Дезіре вирвалися вперед. Як вони сказали — на розвідку. Розвідники з них такі собі. Їдуть, сміються, голосно розмовляють. Ейр було цікаво, вони хоч на всі боки дивляться? Якщо на них нападуть амаліони, то вони помруть не від їхніх гострих мечів, а від несподіванки. Коли Дезіре не було поруч, то місце біля Максуда займала Ейр. Єдине вільне місце. Адже інше завжди залишалося за Жазель.

Ейр мимоволі чула всі їхні розмови. Точніше, частини будь-якої розмови. Про те, що говорить богиня, сабазадонці доводилося лише здогадуватись. Судячи з відстовбурченого шарфа Максуда, Амайанта все ще знаходилася там. Значить, богиня втратила частину своїх сил у тому бою, якщо не повернула собі здатність до польотів.