Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Тамада був майстер. Жартами, іронією, проханнями, не образливими глузуваннями він витягав з людей потрібні йому дії, змушував їх сміятися самим і веселити всіх. Тости оголошувалися часто, але давали змогу між ними скуштувати страви і порозважатися. Ну і звичайно ж були танці. Чи то випите вино, чи загальна атмосфера, а може, ще й вплив Максима – і Анна нарешті розслабилася, вона весело й завзято сміялася, радіючи вдалим жартам і конкурсам. Перші кілька разів Макс сам виводив її на танець, але пізніше вона вже й сама випурхувала на танцмайданчик, щойно починала звучати музика. Кілька разів у нього її перехоплював один із хлопців, які прийшли з Віктором. Анна не протестувала. Тим часом надворі стемніло, гості дещо втомилися й відпочивали в кріслах... Федю з Олькою відправили додому – дівчинка втомилася бігати й уже щосили клювала носом, а юний принц запевнив, що з дорогою вони впораються самі, бо вже не маленькі. Відправивши таксі з дітьми, Макс вирішив пройтися трохи провітритися, а то вино все ж придавило ноги. Пройшовшись доріжкою навколо ресторану, зайшов назад усередину і в проході біля гардероба натрапив на парочку, яка захоплено цілувалася в тіні великого фікуса. І зір, і запах, і емоції... – усе прилетіло до нього одразу... особливо чомусь закарбувався в пам’яті зелений блиск каменя на ажурній підвісці в дівочому вушку, коли жінка зніяковіло відвернулася, вириваючись із чоловічих рук. Діватися йому було нікуди, довелося йти як ішов. Парочка сполошилася занадто пізно, жінка, відскочивши від чоловіка, повернулася до Максима спиною, хлопець же з викликом дивився на нього. Макс просто пройшов повз. Усе правильно, красива жінка не може залишитися поза увагою, особливо на такому ось заході... але чому так сумно? Дивлячись, як чоловічі руки нишпорять по жіночому тілу, а Аня безтурботно сміється і горнеться до цього чоловіка, він відчув якусь пекучу гіркоту, все, що відбувалося, відсторонилося від нього – у душі миттєво стало порожньо й тоскно... і... і він обірвав свої стогони.

“А чого ти хотів? Раз вивів дівчину в люди – то танцюй її. А то ні те, ні се... Ти для чого це все робив? Щоб вона була щаслива? Чи для того, щоб вона вічно за тобою страждала? Тому, що “ах який ти шляхетний, врятував, нагодував, взув і обігрів”... і як вона після всього тобі зобов’язана... що прямо жити тепер не може без тебе? Це ж ти ходив із неприступним виглядом і вдавав із себе праведника, який дівчину побачить голою тільки після весілля? Ну, ось вона і вирішила, що тобі не потрібна. А отже, вільна. Ти ж її чоловіка бачив? Як думаєш – скільки часу вона варилася у своєму пеклі? – так-то так... все правильно. Тільки... – намагався він знайти аргументи, відповідаючи самому собі, – що “тільки”? Якось по-іншому все мало статися? Так? Вона б приповзла до тебе... “пробач, Максик... люблю, жити не можу... раз ти мене не хочеш, дозволь не страждати за тобою”? Чи так? А ти їй так велично, по-царськи – “Дозволяю”. Сам розумієш, що це маячня”. – Тут він нарешті знайшов, зрозумів усе-таки чому ж йому так це неприємно. Усе просто – так, допоміг із роботою, дав грошей на покращення побуту, одягнути дітей, можна сказати – нагодував, вивів до людей тощо. Допоміг, загалом. Але він справді хотів, щоб у неї розкрилися крила, щоб її душа знову почала літати. І робив це не за її любов, обожнювання чи ще щось... Вона йому просто подобалася. Як жінка. От і все. От і хотілося, щоб його самого оцінили за його вчинками, щоб він комусь був потрібен, просто тому, що він надійний і добрий або ще якийсь там... А не так, як вийшло... з першим же мужиком... От і виходить, що або він нічим не кращий за цього випадкового загалом чоловіка... якщо вона навіть не спробувала якось зблизитися, або всі ці “добрий-надійний-чесний” нікому й не треба, а треба було затягнути її в ліжко і трахнути від душі, ні про що більше не думаючи. І всі в підсумку були б задоволені. Напевно. І звинувачувати її нема в чому – ну не зайшов він їй у душу. Так вдячна... може дуже сильно вдячна. Але все інше – це її власне життя. Усе, нафіг! Кінець моїм стражданням і розчаруванням... – заспівав він пісеньку Вінні-Пуха... і пішов шукати молодих. Аніна сумка сиротливо висіла на стільці, він прочинив її і вклав туди конверт із подарунком молодим ніби від неї, а свій вручив, щойно прорвався через коло вітаючих.

– Друзі, ви молодці. Я за вас дуже радий. Ми вже говорили-переговорили... не буду повторюватися. Просто тримайтеся і не здавайтеся обставинам. І вірте одне одному. Ви дорослі люди, знаєте, як усе буває, просто вірте. Тоді ніщо вас не розлучить. Ось це вам... від мене. Якщо щось буде не зрозуміло – телефонуйте. – Поцілував наречену в щічку, потиснув нареченому руку і вирушив додому. Бо в нього там собака не годований... Таня, переглянувшись із Віктором, довго дивилася Максиму вслід задумливим поглядом.