Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

“Москалі — це татари!”

Одного разу в неділю ми з Юрком Литвином пішли собі прогулятися стадіоном й обмінятися новинами з українського літературного життя.

— Он, Левку, йде прапорщик Петров. Звертаймо вбік за їдальню, бо то така паскуда — зараз почне присікуватися, чого з-під чорних курток виглядає цивільний одяг — у тебе зелений, а в мене сірий светри.

— Звертаймо, бо потягне в штаб на трус і забере светри.

Ми круто повернули вбік, аби мерщій зникнути з очей одного з найбільш уїдливих підначальників.

— Куди підемо, Юрку?

— Може за школу?

— Ходім за школу. Може, там тепер вільно.

Аж назустріч нам — Пірус.

— Ходім його перестрінемо, — каже Литвин.

Ми пішли йому навперейми.

— Пане Василю, — гукнув я. — Ви куди так поспішаєте? Сьогодні ж неділя, вихідний.

— Я поспішаю не куди, а звідки. Зараз у бараці посварився з одним москалем. Сидить за те, що був у власівській армії, а гне із себе великого патріота Росії. Я йому кажу, що його прізвище — Тургенієв — не російське, а татарське і що сам він татарин і було б логічніше, коли б захищав не московську імперію, а право татар на свою незалежну державу. А він мені: “Я русский, русский, ну понимаєш, руський”.

— А чого ж, питаю, ти пішов у власівську армію?

— Молодий був, — каже, — дурний, от і пішов.

— Та ти, — кажу, — дурний був і тоді й тепер, бо й тоді і тепер дбаєш не про свій рідний кровний татарський народ, а про чужий — німецький, московський. Ти просто зрадник.

— Я не зрадник, — закричав на мене. — Я патріот Росії! Я став патріотом Росії в концтаборах!

— Ти патріот не Росії, а табірного начальства, патріот за пакунок харчів, чай, каву, коробку цукру, за те, що дозволять носити цивільну сорочку й светр.

На ці слова він схопився з ліжка і ніби готовий бігти до мене битися. Я піднявся, став і думаю: як тільки підскочить до мене, затоплю кулаком так у його азіатську пику, що всі зуби повипльовує. Проте замість бігти до мене, він повернувся до групи зеків і почав кричати їм про свій російський патріотизм та велику образливість моїх слів про його татарщину. Я не міг далі слухати те його базікання й вийшов з бараку.

— То ви, пане Василю, — каже Литвин, — хотіли татарина Тургенієва вирвати з московського народу й приєднати до татарського. З огляду на українські національні інтереси це правильно, бо зменшує нашого великого ворога — Московщину — і збільшує її ворога — Татарстан. Хоча від кого ви очищаєте московитів? Хто такі самі московити? Яка етнічна основа російської нації, яку ви хочете очищати вилученням з її середовища татарів?

— Мені, — почав Пірус, — схема формування російської нації виглядає так: терени Московщини були заселені угро-фінськими племенами. У X сторіччі київська імперія набирає великої потуги. Вона підкорює угро-фінські племена. Для справляння данини й підтримування своєї влади Київ розташовує там на Півночі групи своїх дружинників. Дружинники з мобільних груп перетворюються в поселенців. Вони будують міста (і дають їм назви, з яких самі вийшли), одружуються з місцевими жінками, несуть у цей лісовий дикий край свою архітектуру, освіту, письмо, зброю, мову, мистецтво. Місцеве населення приймає вищу південну культуру й мову завойовників, але, маючи абсолютну кількісну перевагу, нав’язує вихідцям з України свої звичаї й психологію. До XII сторіччя нащадки дружинників цілком відчули себе північним населенням, ворожим до Півдня.

Коли в XIII сторіччі приходять татари, Північ зустрічає їх як визволителів від київських окупантів. Поступово відбувається злиття угро-фінського окультуреного українцями населення з татаро-монголами. Позаяк культура місцевої панівної верстви угро-фінського населення вища за татарську, то сплав угро-фінів з татарами відбувається на основі мови й культури угро-фінської провідної верстви. Знову ж татарська складова кількісно переважає, і тому вона навіює свої геополітичні, юридично-правові й сімейно-побутові звичаї всьому цьому північному населенню. Генетично воно не слов’янське, а азійське.

— Думаю, — кажу я, — що ця схема правильна. І ще один аспект. Татаро-монгольська орда Чингізхана та Батухана — це величезна кількість людей. Завдяки своїй рухливості (динамічності) вона була величезною силою. Кочовий спосіб життя давав їй можливість завойовувати величезні простори. Поступово все життя міняється, вони переходять до осілого способу життя і єдина військова система розпадається на окремі ханства (Казанське, Астраханське, Кримське). Північна частина асимілювалася в московитів. Із широченного татаро-монгольського моря виділилася тільки одна територія з явними претензіями на створення незалежної держави — Татарстан. Друга — Крим з претензіями на культурно-національну автономію. Перша територія — наша союзниця, друга — наша велика проблема. Проте саме в московитах найбільше втілився татарський азійський деспотизм та дух вічного прагнення до загарбання чужих земель.

— А що вам, мої молоді друзі, каже про це совітська історія?

— Каже, — відповів я, — що і українці, і білоруси, і росіяни походять з однієї колиски — Київської Руси. Ми це відкидаємо, але глибоких правдивих знань нашої історії ще не маємо. Ми за вашим прикладом протиставляємо себе комуністам, ширше — москалям у всьому: в суспільних ідеалах, у філософських концепціях, у моралі, у релігійній вірі і т. ін. Всюди московським комуністичним поняттям ми протиставляємо свої поняття, оперті на національні традиції, народну мораль, правдиву логіку. Це потрібно передусім для того, щоб провести чітку грань між нами й ними, між окупантами й окупованим українським народом, між ними — деспотами й нами — демократами, між ними — безбожниками й нами — віруючими, між ними — безсовісними й нами — совісливими людьми тощо. Окупаційний комуністичний режим треба зробити в очах народу чимось анахронічним, одіозним. Доки немає можливостей проводити таку просвітянсько-виховну роботу в Україні, отож і підковуємо себе тут у концтаборах.

— Гаразд, хлопці, добре кажете. Гартуйте свої душі, — похвалив нас Пірус. І далі питає:

— А що то за молода група з Донбасу, що її нещодавно привезли? Їхні прізвища Савченко, Покрасенко, Воробйов, Ринковенко… ще хтось? Їх судили ніби шістьох? Судили за демократизаторські мотиви?

— Їх, — кажу, — чекісти налякали націоналістами, то вони тримаються стримано і побоюються ходити з нами відкрито, проте я щовечора проводжу з Савченком по 2–3 години в якомусь темному